Читати книгу - "Казка про Хоробрих з Найхоробріших"

як листочки зелені засяяли камінцями дорогоцінними у булаві золотій. Поцілував отаман булаву і засунув її за пояс червоний.

7

А Сивобородий невеликі гілки з чудо-дерева Мови роздавав Хоробрим з Найхоробріших.

- Ваші гілочки з святого дерева, суворо промовив Охоронець,- хай стануть гострими мечами!

І в ту ж мить у руках воїнів заблищали з криці ковані мечі.

Сивобородий грізно глянув у далечінь, ніби з цієї священної Гори побачив усю рідну землю з її працелюбними людьми, з її полями і лісами, селами і містами, високими горами гомінкими ріками, і владно наказав:

- Хоробрі з Найхоробріших, отамане Світозаре! На ворота йдіть мечем! Рідну землю, народ волелюбний гід усіх напасників обороняйте! Амінь.

Отаман Світозар, Хоробрі з Найхоробріших низько вклонились святому чудо-дереву Мові, його Охоронцю Сивобородому, притисли шпорами кінські боки - і помчали в бій, на ворогів своїх.

Скоро гострі мечі по ворожих головах погуляли, підступного царя Нелюда з рідної землі вигнали, вкривши ганьбою його ім’я.

А про народ волелюбний, про Хоробрих з Найхоробріших, про отамана Світозара полинула слава по білому світу. Тая слава царю Нелюду спати не давала. Боявся він отамана Світозара, його війська хороброго, заздрив багатству народу волелюбного.

І вирішив цар Нелюд більше не йти війною на сусіднім народ волелюбний, а хитрощами загнати його у ярмо рабське. Буцім у дружбі почав клястися народу волелюбному, щороку надсилати дорогі подарунки отаману Світозару і його заступнику Попихачу. Скоро від своїх лазутчиків довідався, що Попихач задумав чорну зраду. Хоробрих з Найхоробріших і їх отамана із світу білого звести

8

і отаманською булавою заволодіти.

Коли з-за гір високих несподівано велетенське бусурманське військо на землю волелюбного народу напало, то цар Нелюд навіть напросився сусідам допомогу дати. Не думав Світозар, що Нелюд готує страшну зраду народу волелюбному.

Вже ворог кістьми вистелив високії гори, вже переможну славу Хоробрим з Найхоробріших кобзарі рознесли по землі рідній, як у спину народу волелюбному вдарив зрадливий цар Нелюд.

Застогнала земля од кривавого бою, вкрився ранами незліченними народ волелюбний, затьмарилося сонце у небі високому, заплакало чудо-дерево Мова на священній Горі.

Три дні і три ночі тремтіла земля, три дні і три ночі боронили Хоробрі з Найхоробріших рідну батьківщину. І, нарешті військо зрадливого царя Нелюда, як ті наполохані вовками вівці, почало безладно утікати.

Та знайшлися душі продажні у таборі Світозара. Попихач з однодумцями, коли Світозар і Хоробрі з Найхоробріших прилягли відпочити на хвилину, потомлені боєм, ланцюгами залізними їх пов'язали і в неволю царю Нелюду віддали.

Чорним птахом вість сумна всю землю народу волелюбного облетіла. І старий, і малий, і дівчата й матері навіки проклали Попихача-зрадника, взялися за зброю, щоб рідну землю боронить. Але сили були вже нерівні. Військо царя Нелюда, як те голодне гайвороння, на країну налетіло: і грабували, і вбивали, і в рабські кайдани народ волелюбний кували.

Отамана ж Світозара і побратимів його вірних у глибокій печері замурували, залізом двері обкували, пудові замки почіпляли, ще й тисяча воїнів на сторожі стала.

10

Не міг зробити одного цар Нелюд: чудо-дерево Мову народу волелюбного знищити. У горлі кісткою воно стало йому. Народ волелюбний хоч і в рабстві був, а рідне дерево на поталу ворогам не давав. Батьки, як і раніше, немовлятам до усі листочки із святого чудо-дерева Мови прикладали, щоб рідну мову добре знали, щоб змалечку про волю, про отамана Світозара і його вірних побратимів Хоробрих з Найхоробріших не забували, І довідувалися молоді про зраду велику, і нишком славили героїв у піснях, думах і казках, і мріяли про час розплати.

Про це донощики не раз доповідали царю Нелюду. Добре він знав і про потаємну силу чудо-дерева Мови; поки воно живе, доти й житиме народ волелюбний. Тому вирішив ненависне викорчувати, щоб ніде й корінця не лишилося.

Покликав зрадників, гукнув до війська, до жандармів:

- Рубайте, вогнем паліть те кляте чудо-дерево Мову колишнього волелюбного народу, священну Гору розкидайте, щоб і сліду не залишилось од неї, щоб забули раби, що те дерево і Гора й були коли-небудь!

Рубали цареві слуги, панські посіпаки, військо і жандарми святе чудо-дерево Мову народу волелюбного не рік, не два, десятки літ. Гупали сокирами об нього, палили вогнем, сікли мечами, а воно, покалічене, росло і зеленіло.

Подивився цар Нелюд, що чудо-дерево Мову йому не знищити, і покликав до себе зрадників народу волелюбного, що терлися у нього на задвірках, і питає:

- У чому сила отого клятого чудо-дерева Мови? Хто розкриє таємницю його сили, тому дам у нагороду безмежні поля і ліси, села і міста з рабами.

Як почув те зрадник Попихач, то аж затремтів на радощах. Вийшов наперед з гурту блюдолизів, упав

11

на коліна перед царем Нелюдом, схилив сухеньку голову до самісінької кам'яної підлоги, зиркнув маленькими чорними очицями з-під кошлатих рудих брів на монарха і по-лисячи, солоденько:

- Великий, безсмертний царю! Сила невмирущого чудо-дерева Мови у місцевому народі, а коріння воно запустило в кожного раба твого.

- То як же знищити його? Кажи! - гукнув нар Нелюд на всю палату.

- Те дерево без хитрощів ніколи не знищити.

- Кажи, кажи, Попихачу. Ти ж родом з рабської країни, одноплемінник рабів, у тобі теж рабська кров тече. Тому знаєш всі секрети рабського народу. Я хочу, щоб раби забули свою мову і розмовляли лише моєю мовою, щоб співали тільки мої пісні, щоб танцювали тільки мої танці. І щоб молилися лише моєму богу і тільки моєю мовою. Зрозумів, Попихачу? Але спершу треба знищити чудо-дерево Мову!

Оглянувся Попихач злодійкувато, крадькома стрельнув очима на зрадників, що стояли, похнюпившись, біля порога. Підповз рачки поближче до Нелюдового золоченого трону і почав швидко белькотіти:

- О, великий царю! Накажи своїм слугам вірним нарізати пагінців із твого древа Мови і густо насадити на рабській землі коло кожнім оселі, особливо біля шкіл.

- Ти хочеш, зрадливий Попихачу, щоб древо Мова від того всохло? - визвірився пар Нелюд на Попихача.

- Ні, ні, великий царю! - застогнав зрадник і почав лизати підлогу перед царським троном. - Бачить Бог, що я вірний твій слуга, вірний твій раб.

- Що ж з того буде? - спокійніше запитав цар.

12

- Ті пагони з твого дерева Мови, великий царю, почнуть розростатися, заберуть соки, якими живиться рабське чудо-дерево Мова, і згодом воно захиріє і