Читати книгу - "Спартак, Рафаелло Джованьолі"

Такою була в шістсот сімдесят п'ятому році Римської ери ця грандіозна будівля, призначена для видовищ. Все щільніше заповнювалася вона нескінченними юрбами римлян.

Що ж тут мало бути цього дня? Яке свято? Яке видовище приваблювало до цирку стільки людей?

Луцій Корнелій Сулла Щасливий, володар Італії, гроза Риму, можливо, щоб забути про невиліковну хворобу, яка спіткала його два роки тому, заздалегідь, за кілька тижнів, наказав оповістити, що протягом трьох днів він буде пригощати і розважати видовищами римський народ.

І вже весь учорашній день римська чернь провела за столами, поставленими за наказом грізного диктатора на Марсовому полі і на березі Тібру. Шумний бенкет тривав аж до настання ночі і під кінець перейшов у нічим не стримувану оргію. Запеклий ворог Гая Марія нині вразив римлян царською розкішшю бенкетів, нечуваною кількістю страв і найвитонченіших вин, виставлених під відкритим небом на честь народу Квіріна.

Щедрість Сулли досягла того, що на ці ігри і розваги, влаштовані на честь Геркулеса, він пожертвував десяту частину свого достатку.

Отак Сулла лівою рукою дарував римлянам частину того багатства, яке награбував правою. Тому громадяни Рима, з удаваною веселістю приймаючи від Луція Корнелія Сулли бенкети і розваги, в глибині душі ненавиділи його.

Настав день. Перше проміння сонця де-не-де уже розірвало хмари і мало-помалу почало яскраво золотити вершини семи римських горбів, храми, базиліки і виблискуючі дорогоцінним мармуром палаци патриціїв.

Животворне сонячне тепло зігріло бідний люд, що заздалегідь розташувався на кам'яних лавах Великого цирку.

Понад сто тисяч громадян чекали найулюбленішого римським народом видовища — кривавого змагання гладіаторів і боїв між хижими звірами.

Важко уявити собі величну панораму цирку, де сиділо більше сотні тисяч чоловіків і жінок різного віку і стану. Гомін і шум цієї величезної людської маси громоподібний, як гул вулкана; майоріння облич і рук схоже на шалене, грізне хвилювання моря під час бурі, — ці порівняння можуть лише віддалено передати незрівнянну картину Великого цирку в ці години.

У багатьох місцях амфітеатру простолюдини вже взялися за їжу, що принесли з собою. З великим апетитом уминали вони солонину, холодну яловичину, улюблену кров'яну ковбасу та сирні й медові пиріжки або сухарі. їжа смачно приправлялася гострими дотепами, непристойними жартами, безтурботною балаканиною, голосним сміхом, щедро підживлювалась велітернським і тускульським вином.

Продавці смажених бобів і пиріжків знаходили покупців для свого товару серед плебеїв, які купували ці дешеві ласощі, щоб побалувати своїх жінок та дітей.

Осторонь од плебеїв групами збиралися витончено ввічливі й поважні сім'ї багатіїв, вершників і патриціїв.

Елегантні кавалери простеляли на кам'яних лавах килими і розкривали парасольки, щоб захищати вродливих матрон і дівчат від пекучого сонячного проміння.

Поблизу Тріумфальних воріт, у третьому ряді, між двома кавалерами сиділа матрона незвичайної вроди. В цій високій і гнучкій жінці з розкішними плечима з першого погляду видко було справжню дочку Риму. Правильні риси обличчя, високе чоло, з ледь помітною горбинкою ніс, маленький рот, великі і виразні чорні очі надавали їй чарівної вроди. Чорне, як воронове крило, тонке волосся було зібране над її чолом під коштовною діадемою і вільно розсипалося по плечах.

Туніка з найтоншої шерстяної матерії з елегантною золотою смугою внизу підкреслювала її грацію. Поверх туніки красивими зборками спадала біла з пурпуровими смугами палла.

Цій жінці, так розкішно вдягненій і такій вродливій, не було ще, мабуть, і тридцяти років. То була Валерія, дочка Луція Валерія Мессали і єдиноутробна сестра суперника Ціцерона, славнозвісного оратора Квінта Гортензія.

Всього за кілька місяців до часу, коли починається ця повість, Валерія розійшлася з своїм чоловіком.

Біля неї сидів Ельвій Медуллій — довготелесий, блідий, худорлявий, увесь вичепурений, прилизаний і напахчений. На його невиразному обличчі лежав відбиток байдужості і нудьги; уже в тридцять п'ять років життя здавалося йому одноманітним і нецікавим. Ельвій Медуллій був одним з тих розбещених і зніжених патриціїв, які залишали плебеям право жертвувати собою в ім'я вітчизни та її слави. Олігархам вони уступали турботи завойовувати країни й поневолювати народи, а за собою зберігали привілеї у розкішному неробстві розтринькувати спадкові маєтки або ж ставали управителями провінцій, які нещадно при цьому грабували.

З другого боку біля Валерії Мессали сидів Марк Децій Цедицій, присадкуватий веселий товстун років п'ятдесяти. Його найбільшим щастям було по можливості довше сидіти в триклінії за обіднім столом. Він витрачав півдня на те, щоб ласувати вишуканими стравами, які готував його кухар, один з тих, майстерністю яких пишався патриціанський Рим. Другу половину дня він тішився думками про вечірню трапезу. Одним словом, перетравлюючи обід, Марк Децій Цедицій уже мріяв про вечерю.

Сюди ж пізніше прийшов Квінт Гортензій, який славився своїм красномовством. Йому ще не було й тридцяти шести років. Він довго вивчав манеру рухатися й вимовляти слова і тепер до того гармонійно володів кожним своїм жестом, кожним словом чи то в Сенаті, чи на бенкеті, що кожен його рух здавався благородним, величним і чарував своєю простотою. Вчений і красномовний промовець, Гортензій був не менш вправним артистом; половину тріумфів він здобув завдяки своєму мелодійному голосу і прийомам декламаційного мистецтва. Це мистецтво він засвоїв настільки досконало, що навіть Езоп і уславлений актор Росцій поспішали на Форум учитися декламації, коли Гортензій виголошував там промови.

Недалеко від того місця, де сиділа Валерія, стояли разом з своїм вихователем два патриціанських хлопчики чотирнадцяти і дванадцяти років. У них були повні, різко окреслені і виразні обличчя. Одягнені в претексти — біленькі з золотими смужками тоги, — вони являли собою справжні типи римського племені. Це були Цепіон і Катон з роду Порціїв, онуки Катона Цензора, який прославився під час другої і третьої Пунічної війни тим, що домагався за всяку ціну знищити Карфаген.

Цепіон, молодший з двох братів, здавався говіркішим, привітнішим. Він часто звергався до Сарпедона (так звали їхнього вихователя), а старший — Марк Порцій Катон — стояв мовчазний і надутий, сердитий і похмурий, що не відповідало його вікові. Уже тоді відчувалися в ньому стійка, тверда вдача і вперта непохитність переконань. Природжена загартованість, вивчення грецької, зокрема стоїчної філософії і постійне наслідування традицій, пов'язаних з ім'ям його суворого діда, виховали в цьому чотирнадцятирічному хлопцеві справжнього громадянина.

Вище від Тріумфальних воріт, на лаві біля виходу, сидів, також з вихователем, ще один підліток з патриціанського роду. Він розмовляв з юнаком років сімнадцяти. Хоч юнак був одягнений у тогу, як дорослий, на його чистому обличчі ледь-ледь пробивався перший пушок. Він був невисокий на зріст, хворобливий і кволий, але на його блідому, обрамленому