Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Їй завжди відповідали російською. І то були не чехи старшого покоління, які ще пам’ятали російську від часів соціалізму. То були натуральні росіяни, для кого мова ця була рідною.

«А чи є в цьому місті чехи?» — подумала Марічка, походивши по Празі кілька годин. Коли їх возили по місту в автобусі, це не так було відчутно, а тепер вона вже не могла зрозуміти:: чи Прага чеське місто, чи російське? Чехів їй вдалося побачити на симпозіумі, принаймні серед його організаторів; учасники — ті з’їхалися з різних країн. На вулицях чеської столиці, здається, чехів взагалі нема. В кав’ярнях і в крамницях за прилавками стоять лише росіяни. У Празі демонтували всі радянські монументи й спорудили пам’ятник жертвам тоталітаризму. А потім пустили до себе юрмища пострадянських росіян.

Була вже друга половина дня, закортіло десь поїсти. А от і індійська їдальня самообслуговування. Чудово! Тут Марічка не здавалася: уперто робила вигляд, що не розуміє російської, відповідала лише англійською. Але коли простягла картку, щоб оплатити замовлення, то почула:

— Женщіна, у вас укрáинская карточька, ана в майом тєрміналє нє праайдьот! Ідітє снімітє дєньгі в банкоматє здєсь рядом! Ваш паднос будєт вас ждать!

Марічка вийшла з їдальні. Зняла п’ятсот крон у банкоматі, який справді був поряд. Очевидно, треба було б повернутися до тої їдальні, оплатити своє замовлення і спожити його. Але якась незрозуміла сила штовхнула її до кав’ярні за рогом. Бармен приніс їй капучіно, декілька необхідних слів вимовивши англійською. Індійські страви в їдальні були б доречнішими після тривалої прогулянки, проте Марічка вирішила наразі забути про них, відкинутися на шкіряну спинку диванчика і піднести до губ чашку з білою піною. Напій видався їй нецікаво гірким.

Гірчило не лише в роті, а й на душі. Де ж вона ночуватиме наступної ночі? Половина учасників симпозіуму роз’їхалися вже сьогодні. Інші виїздять завтра, або якщо й лишаються, то напевне знають, де саме. А вона піддалася спокусі празьких химер, впевнена, що празький бог, який допоміг їй потрапити на цей симпозіум, так само посприяє, щоб вона перебула тут іще кілька днів. Тож вона впевнено попросила в організаторів квиток на пізніший час. Так, зараз весна, яка чеською іменується гарним словом «яро», jaro, Прага зараз така, як у поезіях Вітезслава Нєзвала і того ж таки Ярослава Сайферта, але в празьких скверах не переночуєш. Тут це й не прийнято, на відміну від скверів паризьких. Треба було не думати про економію, а бронювати собі готель або шукати якісь інші варіанти, але наперед, не тепер! Марічка згадала про православну церкву святої Катерини в парку за кам’яним парканом, де була сьогодні вранці. Може, піти туди, попроситися на ніч, набрехати, ніби сталося щось непередбачуване?

Марічці стало зле. Здається, загубилися п’ятсот крон з банкомата. «Але ось вони. А картку не забула забрати? І картка тут». Марічка глибоко зітхнула. В її теперішньому стані лишалося одне: на кілька хвилин забути про зовнішні обставини, зробити велике зусилля й позбутися підступних спазмів усередині, між грудьми й животом. Марічка заплющила очі, поклала руки на коліна. Зусилля винагородилося. Нещодавно несмачне капучіно набуло незвично приємного смаку. До кав’ярні зайшов чоловік, певне, старий завсідник. Вони з барменом перемовилися кількома привітними чеськими фразами. Чоловік сів за столик біля вікна, бармен приніс йому келих пива. В напівтемному приміщенні кав’ярні порожньо: всі відві­дувачі сидять у внутрішньому подвір’ячку, звідки долинає приглушений гомін. От лише одна жінка сидить тут, у напівтемряві, на диванчику навпроти. Жінка підводиться, іде, схоже, до вбиральні. Вони з Марічкою обмінюються поглядами «десь я тебе бачила». Жінка йде, куди йшла, а потім повертається, сповільнює ходу біля столика Марічки. Це двоюрідна сестра Марічки — Маша з Москви, з якою вони не бачилися стільки, скільки нема СРСР. Маша сідає на диванчик поряд з Марічкою й робить бармену знак перенести її недопиту чашку, що той і робить.

— ДЄкуї! — викрикує Маша. Двоюрідні сестри якийсь час мовчать, приголомшені неймовірністю своєї зустрічі. Першою заговорила Маша:

— Ну, розповідай! Ти тут на екскурсії чи живеш?

— А ти?

Маша в Празі живе вже кілька років. Живе сама і дуже рада прийняти в себе «сєстрьонку» й подругу отроцтва. «Не чекатимемо до завтра, зараз їдемо за твоїми речами й одразу до мене». Маша живе в історичному центрі, тож її гості, які іноді живуть в її помешканні, «убітовані», як кажуть чехи, завжди задоволені. Щоправда, Маша має поїхати з Праги ще до того, як Марічці від’їздити. Але то не страшно: Марічка перебуде в її домі сама, а потім віддасть ключа сусідці Божені поверхом нижче.

Маша просить бармена, щоб той порахував «догромади́», і хай Марічка сховає свої п’ятсот крон! Жінки виходять з кав’ярні в імлу празьких сутінків. Сідають у трамвай і їдуть до готелю за речами Марічки. Трамвай суне через Влтаву по мосту Легії.

— Карлів міст — там, — каже Маша, звикла, що всі її гості питають про головний празький туристичний об’єкт. Марічка, замість того, щоб розповісти кузині, що побувала на ньому вже кілька разів, вимовляє вголос російські вірші:

На Карловом мосту ты улыбнешься,

переезжая к жизни еженощно

вагончиками пражского трамвая,

добра не зная, зла не забывая.

— А, Бродський, — байдуже відгукнулася Маша. — А, до речі, в нас був самвидавський Бродський ще тоді.

Двоюрідні сестри в празькому трамваї починають розмову про те, що було «ще тоді». Наразі Марічка заразилася Машиною безцеремонною манерою не зважати на оточення, мовляв, нехай незручно буде їм.

Мати Маші була молодшою сестрою матері Марічки. Вона вийшла заміж за офіцера Радянської армії, який був ще й генеральським сином, а мати Марічки — за простого радянського інженера з Києва. Сестри народили донечок мало не одночасно, одна в Києві, друга в Москві, обох дівчат синхронно назвали Маріями. Двоюрідні сестри, коли підросли, дуже любили одна одну, дарма що жили в різних містах. Марічка з мамою, а потім вже й без мами, не раз приїздила до Москви у величезне помешкання на Кутузівському проспекті. Здається, мати Маші налагодила дуже добрі стосунки зі своїм грізним свекром. «Ти мая хахлушечка», обнімав невістку генерал так часто, що Марічка не могла цього не запам’ятати.

— Хто тобі сказав, що все було аж так добре? — питає кузину Маша. — То були не люди, а монстри! І моя матуся так само!

— Не буду з тобою сперечатися, тобі видніше, — відповіла Марічка.

— От і не сперечайся! Нам виходити!

Назад двоюрідні сестри так само їдуть трамваєм і