Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

— До речі, твоя мати ще жива? — питає Маша.

— Померла три роки тому. А батько живий, одружився з іншою жінкою.

— Всяке буває. А мої всі перемерли.

— Коли моя мати померла, я згадувала тебе, але так і не знайшла ваш московський телефон. Він міг змінитися, але я й старого не знайшла.

— Я вже була тут три роки тому, — відповіла Маша. — Що мені робити в тій Москві? Я вирушила сюди відразу після смерті мами.

— То скільки ти вже тут? Як летить час, Господи!

— Скоро сім років. Нам виходити. До мого дому три хвилини пішки.

Після галасливої площі, де зупинився трамвай, жінки вмить опинилися на тихій, можна навіть сказати, німій вулиці, куди не долинає галас великого міста. Існування таких вулиць — іще одна загадка Праги. Маша відмикає під’їзд ключем, пропускає гостю вперед до холу із янголами на стінах і на стелі.

— В цьому будинку живуть самі чехи, — з гордістю каже Маша в ліфті. — Але чехів справді тут і не помічаєш. Чехи ходять на роботу або сидять вдома. Або їздять у машинах. На вулицях справді тільки рускіє.

Маша відмикає своє помешкання на останньому поверсі, веде Марічку із передпокою до просторої вітальні. В кімнаті стоять шафки зі статуетками, на стінах картини. В кутку — фортепіано, на якому теж статуетки музичної тематики. В кімнаті кілька диванів, два чи три.

— Я тобі можу постелити на котромусь із них, — каже Маша, — але, якщо хочеш, можеш лягти зі мною у спальні. Пам’ятаєш, як ми бісилися з тобою в моїй кімнаті ще тоді на Кутузівському?

То було в чорнобильський рік, коли всі київські матусі шукали можливостей відпровадити своїх дітей від радіації якомога подалі від Києва, а реально відпроваджували туди, де жили родичі. В Маріччиної матері родичі були в Москві, та ще й на Кутузівському проспекті, тож там і опинилася вона в травні 86-го. Рік, який Марічка прожила в Москві в помешканні родичів, був одним із найцікавіших в її житті. Марічка повний навчальний рік провчилася у школі для московських мажорів в одному класі з Машею. Там її могли б дзьобати й цькувати, але цього не сталося, можливо, тому, що вона дуже добре вчилася, мала успіхи навіть з математики. І вони тоді з кузиною справді спали в одному ліжку, не відчуваючи дискомфорту. То був зовсім інший час.

— Дивись! Ось моя спальня.

Посеред великої кімнати стоїть фундаментальне двоспальне ліжко непорушного буржуазного шлюбу, в якому жінці навіть непристойно бути самій. Марічка, яка вже давно витримує у своєму ліжку коханця лише поки триває статевий акт, запевняє хазяйку дому, що їй з нею буде незручно, бо вона, буває, хропе.

— А й справді! Гаразд, домовились, спатимеш у вітальні. Добре, до речі, Марічко, що ми з тобою такі незалежні, такі самостійні, як ваша Україна. Але зараз ми будемо вечеряти! В мене є піца й кілька пляшок доброго чеського пива. Пам’ятаєш, як цінувалося чеське пиво за есесеру?

Маша ставить на великий стіл посеред кухні підігріту піцу й келихи, виймає з холодильника пляшки, розливає пиво. Вимикає світло, ставить на стіл свічки. У темну кімнату зазирає химерне обличчя кам’яного створіння, яке сидить на даху сусіднього будинку, яскраво підсвічене, але джерела світла не видно. Обличчя цієї істоти нервове й напружене, трохи моторошне.

— Це Лізель, моя подруга, — каже Маша, піднімаючи пивний келих. — За тебе, Лізель! А втім, вибач, Марічко! З нею я п’ю щодня, а сьогодні в мене дорога гостя! За тебе!

— За тебе, Машо! І за зустріч!

Сестри з’їли всю величезну піцу й випили чимало пива. А головне, довго й змістовно говорили про спільне минуле, не уникаючи гострих кутів, навпаки, ніби навмисне загострюючи їх.

Вже після розвалу Союзу мати Марічки розповідала дочці, що свекор її дорогої сестри був негідник, якого важко собі уявити, що заради його сина, москаля нещасного, який зустрів цей самий розвал у чині полковника, сестричка покинула українського нареченого, такого милого хлопця, що аж серце болить, схлипувала мама. Чому ж ти, мамо, так охоче гостювала в тому домі, в тій Кутузці в любої сестрички і сиділа за тим столом, і чаркувалася з її москальською ріднею, і пила російську водочку, сором’язливо витираючи губи й заїдаючи чорною ікоркою, і звеселяла їх українськими піснями дуетом із сестрою, ой на тому боці, там живе Марічка, власне, Марічкою Маша номер два стала саме у Москві, в Києві була собі Машею, і нікого це не турбувало.

— Такий тоді був час, — каже Маша номер один, яка народилася на місяць раніше за свою кузину, — я теж багато про що довідалася вже після розвалу Союзу. Це поки ти в нас була, дід не змушував матінку розшнуровувати собі чоботи. Ти не була в нас «повністю своя», могла роздзвонити, який він, моральний облік радянського генерала.

— Але з моєю матір’ю твоя, здається, багато чим ділилася. Вона ж приїздила іноді до Києва без тебе, і вони довго шушукалися. А вже потім, після її смерті, моя вирішила поділитися зі мною таємницями Кутузівського двору.

— Ти знаєш, Марічко, перші роки після Розвалу були для мене суцільним пеклом! Спочатку помер дід, а тоді активізувався батько. Він ті шнурки на дідових чоботах згадував матері чи не щодня! А вона йому кричала: «чого тільки зараз рота відкрив, виродку! Де ти був тоді? Тата боявся, який зробив усе, щоб ти служив не в Забайкальському окрузі, а в Московському гарнізоні?» Я їх благала продати квартиру, купити собі й мені. Хоч у Бірюльові! Хоч у Чертанові! Слава Богу, цього не сталося, я все витерпіла, і нарешті маю нормальне життя.

— То ти продала свою хату на Кутузівській і купила цю?

— Ні, так не вигідно. Я свою Кутузку здаю, а цю винаймаю. І ще лишається на життя. То ти послухай, що було далі. Далі таки помер батько. І ми залишилися з маманею. І тоді вже вона стала чортом, а не жінкою! І зізналася, що нічого кращого за ті дідові шнурки в її житті не було, садомаза нещасна. І то вона напоумила мене перебратися сюди, мовляв, усі російські генеральші так живуть, вона ж себе вважала генеральшею, щодня дзижчала в обидва вуха: «Поїхали до Праги! Поїхали до Праги!» Іван Парамонович, себто дід, звільняв її від усякої ворожої наволочі. Вона вже все плутала: сорок п’ятий, шістдесят