Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

на музиці, то в дівки…

— Ей, пане Федорій. Молодий! — боронив Зварич. — Хто там зна, як з вами було?!

Дід Федорій всміхнувся вдоволено.

— Не кажу «так», але й не кажу «ні».

— А бачите?

— Гей-гей, коби мені ваша молодість, хлопці, — філософував Федорій, — пускав би я її, як пташку, попід небеса!

— Я її й пускаю, — сказав Склярський, і всі засміялися.

Тільки дід Федорій сумно похитав головою.

— Пускаєш, та не попід небеса, а попід плоти, де є дівка в хаті.

— А ви, діду, відки знаєте?

— Ціле село знає, то й я перечув.

— Перечув! — невдоволено сказав Склярський. — Не одно то плещуть язики. Зараз не мусить бути правда.

— Вже там щось правда в тім є, Василю, — моргнув весело Зварич.

— Хіба я тільки один кинув дівчину? — відповів Склярський.

Зваричеві видалось, що він це до нього випив. Не сказав нічого, бо боявся, щоби з того не вийшла яка неприємна для нього історія. Відчував, що віддалення між ним і хлопцями з села дуже сильно змаліло, відколи він з ними став новобранцем.

Видно, що й другі зрозуміли натяк Склярського, бо якось ніяково всміхнулись, а дід Федорій, помовчавши хвильку, сказав:

— А ви, паничу, оженились би в нашого отця духовного. Дівчина як мальована, і посаг буде. Одиначка!

— Де мені ще до женячки, пане Федорій, — відповів швидко Зварич і, щоб затерти враження, зівнув. — Я навіть і не думаю. До того тепер війна. Бог знає, де чоловік опиниться.

— Все в руках Милосердного, — сказав побожно дід. — Але правду кажете: війна…

Два рази вимовлена назва великої події змінила хід думок цілого товариства.

Вислід тих думок об’явився в діда Федорія тим, що він здійняв віжки з люшні, сіпнув ними і пустив млинком коротенький батіг.

— Ану! В’є! — покрикнув на коні, і віз покотився швидше.

Під’їхали до лісу, що муром стояв на краю довгополих нив і спинював їх лет на захід. Один тільки шлях продерся крізь гущавину, мов змія крізь буйні трави, і вився все далі й далі. Повіяло від лісу нічним холодом, що разом з мрякою ховався тут перед ворожим сонцем.

Ось і ліс…

Повітря вогке і дотикальне, як вода. Долом срібна мряка притулена до пнів, горою золоті вінці на головах дерев. Гаряче ще, видно, золото на тих вінцях, бо час до часу падають блискучі каплі і тонуть у сріблі мряк.

Прокинувся мовчазний ліс від туркоту воза і заговорив.

З телеграфного стовпа зірвалася криклива сойка і, хлопнувши мокрими крильми, понеслась у гущак розказати сорокам, що побачила. А ці вічно цікаві лісові цокотухи наперед насварили сойку, а тоді почали вже між собою суперечку. Раз у раз підлітала котрась понад сосну, заглядала на проїжджих і висказувала свою думку про них. Ця думка, напевно, була зовсім інша від попередніх, бо зараз після того підіймались протести і насміхи.

— Гарний ліс! — похвалив дід Федорій. — Густий і грубий. То ж то на війні велика поміч. Зайдеш чи заїдеш у нього, то мов у Бога за пазухою. Видиш усіх, а тебе ніхто.

— І вогонь можна розікласти, — догадувався Зварич.

— Можна, як ворог далеко. Треба вважати, щоб диму не було.

Як на потвердження дідових слів, зараз за скрутом блиснула на них мідяним оком ватра.

Якісь постаті сіріли біля вогню, а далі бовваніли коні і високі вози.

— Войсько! — шепнув дід Федорій і не знать чого звільнив їзди.

Під’їхали ближче. На малій прогалині спочивав військовий обоз. Рівними рядами стояли тяжкі обозні вози, накриті зверху полотняними будами. Понад шлях, по ровах і галявах, паслися коні на припонах. Осторонь від возів димилась похідна кухня, а трохи далі, під самою стіною лісу, горіла ватра.

Обоз уже пробурхався зі сну. Вояки крутилися коло возів, дехто мився, поливаючи руки водою з казанка. При кухні стояв кухар у білім фартуху і, як звичайно кухар, воркотів щось без уговку.

Зварич був певний того, що їх зараз задержать і будуть розпитувати, хто вони такі, звідки і куди їдуть. Приготовився вже заздалегідь на те і витягнув свою стрілецьку виказку.

Але, на диво, ніхто їх не спиняв і не питав. Вояки дивились цікаво в їх сторону, підхопили навіть ближче, та воза не здержували. Тільки якийсь вістун, що стояв на дорозі, почав з ними балачку, але якоюсь такою мовою, що Зварич не міг розпізнати, яка це.

— Таліянець! — пояснив дід Федорій. А по хвилі надуми додав: — Або мадяр! Видно, за другим разом згадав, бо вояк радісно замахав головою.

— Маgуаr, Маgуаr! — і почав далі щось розпитувати.

Та, побачивши, що його ніхто не розуміє, зробив одиноке можливе в такім випадку: сказав тільки одно слово, а решту доповів міною:

— Russ, russ?! — запитав, показуючи головою на схід.

В свою чергу зрадів дід Федорій і, всміхаючись, потакнув:

— Ая! Русин, русин! Ми всі тут русини, — показав батогом на новобранців.

Не знав і не міг знати дід Федорій, що така відповідь коштувала пізніше тисячі галицьких русинів життя, а щонайменше — пекельні муки в тюрмах і Талергофі.

Зварич ліпше зрозумів мадяра і, як міг, пояснив йому, що Золочів не зайнятий, що австрійські війська б’ються над границею.

Мадяр, видимо, вспокоївся і без дальшої балачки обернувся до них плечима та пішов до своїх.

Віз із новобранцями покотився далі і, як тільки минули обоз, дід Федорій затяв коні, і вони побігли трухцем.

— Ви, пане Федорій, не зрозуміли! — обізвався Зварич. — Вояк не питався про нас, а про москалів.

— Як то? Питався: русин, та й я казав, що так.

— Не русин, а рус, то по-німецьки значить — москаль, росіянин.

Дід Федір зробив таку міну — мовляв: може, твоя правда, а може, й моя, і мовчки цвігнув батогом по конях.

Виїхали з лісу і зблизилися до першого села за Бужанами. Село розсілось на горбі, і коні, під’їжджаючи до нього, звільнили бігу. Щойно тепер побачили бужанці те, про що зовсім забули.

Побачили втікачів.

Під селом, на стернях, стояли попри дорогу вози, наладовані всякою всячиною, при дишлях дрімали покулені коні, а під возами спали їхні господарі.

Порозбивані на гуртки, творили втікачі кілька таборів, зовсім не подібних на циганські, бо не було ні шатер, ні кочівного порядку. Просто заїздили, де хто попав, і там ставали на ніч.

— Десь ті самі, що ми їх за Золочевом здибали, — обізвався один з хлопців.

— Хто здибав? — недочув дід Федорій.

— Ми. Як з Василем учора до Золочева їздили.

— От біда! — зітхав дід Федорій. — Коби хоч москаль далі не пхався, бо