Читати книгу - "Північний вовк, Юлія Майр"

 

***

 

 День був ясним, на сірому небі виднілося бліде північне сонце. Над кам'яними будинками здіймався дим. Укрите снігом селище виглядало крихітним і безтурботним.

 Мисливці йшли до лісу, мірно крокуючи по білому хрусткому снігу. На обличчях, розчервонілих від морозу, відбивалися похмурі думки.

- Звідки ти знаєш, що це той самий вовк? - запитували воїни.

- Сліди від іклів інші, більші, - вкотре повторював мандрівник.

- Мабуть, цей вовк величезний. І як ніхто його не помітив? Та ще й худоба вся вціліла. Вовки ж насамперед наживу хапають, а цей людину загриз.

- Йому кров потрібна, не нажива, - холодно сказав чужоземець, викликаючи нові запитання і сумніви.

 Хтось вірив йому і ледве ховав страх, хтось сміявся, ділив тушу ще невбитого звіра. А мандрівник байдуже йшов уперед, погляд його був розсіяний,  з обличчя не сходила усмішка. Воїнам він не подобався. Весь його вигляд говорив: "Шукайте хлопці, та тільки ні на що ви не здатні".

 Не можна вигнати гостя, не можна прогнати його з полювання, але й терпіти неповагу важко.

- А ти що з голими руками на нього йдеш? - запитав немолодий, але досі міцний чоловік.

 Мандрівник не відповів, лише натягнув міцніше каптур, ніби ховався від холодного вітру.

- Візьми хоч ніж мисливський, - наполягав чоловік. - Чи не чуєш мене, сміливцю?

- Дякую, не варто , - сказав врешті мандрівник, не обертаючись.

- Хоч ти й чужинець, а міг би поводитися більш товарисько, - сказав він мандрівникові, що віддалявся. – А мене Хальфдан звати. Давно я в цих лісах полюю.

 Та чужинець вже швидко крокував уперед, кутаючись в сірий плащ. Перед його очима оживали спогади.

 "Тільки не зараз, Хальфдане. Не видай мене".

 

***

 

 Полювання на вовка непроста справа, адже спритний, небезпечний хижак чаїться в лісі й сам прагне вполювати людей.

- Пора, Свене, - наказав ярл молодому воїну.

 Двічі просити не довелося. Названий Свеном уміло скопіював вовче виття. Мандрівник здригнувся, хоча й очікував цього. Так мисливці намагаються заманити звіра. Ярл Інгвар теж скривився.

- Чекаємо, - коротко кинув він.

 Воїни опустилися на землю біля коріння могутніх дерев. Залишилася тільки половина, інша частина вирушила на пошук зграї косуль чи оленів. За такою зазвичай слідує вовк.

  Було тихо, тільки холодний вітер не вгамовувався. А час тягнувся болісно повільно.

- Звідки взявся цей вовк? - вкотре пролунало дурне запитання.

- Хто знає, - задумливо відповів ярл.

 Знову затягнулося мовчання. Тиша гнітила, очікування не приносило плодів.

- Пам'ятаєте хлопчиська, що пропав у лісі, - раптом заговорив ярл. – Він ще вічно плутався під ногами. Був слабкий, худий і на розум бідний. Ейольв його звали.

- Пригадую щось таке, - відповів йому високий воїн, підкидаючи в руці ніж. - Тільки не розумію, нащо ти його згадав.

- Та так, - задумливо протягнув ярл. - Він десь тут і згинув. Мабуть, вовки загризли, такі як цей, кровожерливі звірі.

- Нема чого жаліть слабаків. Так йому і треба, - байдуже додав інший воїн.

 Запала мертва тиша, не чути ні шереху. Не чути, як б'ється гаряче серце, сповнене злістю й жагою помсти.

 "Ні! - промайнула люта думка, - То були не вовки. Тут один звір - ти, Інгваре! Для тебе що кров, що вода без різниці. І за це ти поплатишся!

 

***

 

 Сонце ховалося за обрій, мисливці поверталися з багатою здобичю. Не було серед неї вовка, але вони не шкодували. Наближався Дістінг - свято перемоги тепла над зимовими холодами. Люди, зайняті приємними клопотами, незабаром забули про вовка. Мандрівник з'являвся рідко, але ніхто його й не шукав. Дістінг наближався, несучи із собою сонце й надію.

 

***

 

- Хільдо! Куди ти поділася? - лунав здалеку жіночий крик.

 Відповіді не було, тільки бекали вівці у дворі.

- Повернися, негіднице!

 І знову даремно. Хільда вже ледь чула докори матері, вона бігла, летіла як вітер до берега блакитного моря, оточеного могутніми горами.

 Що їй прохання і погрози, коли світ такий прекрасний? Навіщо їй гучне свято, натовпи людей? От якби вирватися, поплисти, полетіти туди, де ніхто не бував. Скільки ще залишилося незайманих земель?

 Хільда завжди була розчаруванням для своєї родини. Невисока й худенька мов юне деревце. Була беззахисна й незграбна, не вміла ні щит тримати, ні господарством займатися. Людей уникала, все бігла до моря, до гір. Черпала вона радість в красі північної природи, і безтурботна усімішка ніколи не сходила з її усіяного веснянками обличчя.

 Сім'я довго намагалася первиховати Хільду: то вмовляли, то різки в справу пускали, але врешті-решт змирилися і знайшли відраду в інших дітях. А світлокоса дивачка жила собі тихо мов мишка. Така ж непримітна і маленька.

 

***

 

 Настав Дістінг. Селище сповнилося радісним галасом. Ярмарки, подарунки, веселі обличчя, метушня.

 Хальфдан теж мимоволі усміхався, проходячи повз веселу юрбу, ховаючи невгамовну тугу, що вгризлась в його душу. Свого часу він міг стати воїном, але відмовився, бо не бажав проливати кров в ім’я грізних богів. Так обрав шлях фермера. Любив він землю і домашній затишок, тож не шкодував про свій вибір, аж доки не закохався. І судилося йому полюбити найкрасивішу діву, що закрутила голови багатьом чоловікам.  Хальфдан працював не покладаючи рук, ферма процвітала, та й з полювання він завжди приносив здобич. Заради неї був ладен гори звернути.

 Однак, прекрасна діва відмовила йому, адже хотіла вийти за славного воїна. Тож Хальфдан лишився сам зі своїм багатством, ще й повсюди його висміювали за недолугі спроби залицянь. Не знали ці жорстокі люди, що розбивають щире й добре серце, можливо, найдобріше з усіх, що існували на світі.