Читати книгу - "Північний вовк, Юлія Майр"

 Прийшов Дістінг. Хальфдан брів, не розбираючи дороги, п'яний настільки, що ледве волочив ноги. Він все ніяк не міг зрозуміти: у чому сенс життя? Навіщо жити? Щоб бачити, як кохана цілує іншого? Щоб ховатись від сорому та глузувань?

 Не боючись розгнівати богів, він проклинав їх, волав до неба, звинувачуючи у несправедливості. І боги йому відповіли.

 Хальфдан не пам'ятав, як опинився в лісі. У п'яному маренні йому почувся чи то плач, чи то писк. Він став шукати і раптом побачив вовченя - сірий тремтячий клубок шерсті. Кліпнув здивовано, придивився - а перед ним уже й не вовк, а звичайне людське дитя - хлопчик, що не досяг і року.

 У молодій душі, виснаженій горем, з'явився сенс. Хальфдан забрав дитину не роздумуючи. Він вважав свого названого сина благословенням богів. А на згадку про видіння, сіре вовченя, дав хлопчикові ім'я - Ейольв, що означає вовк щастя.

 

***

 

 Сонце хилилося до обрію, а свято тільки розгоралося. У повітрі витав аромат смачних страв, хмільний ель лився рікою, зігріваючи кров. У веселій метушні лунали пісні, музика, гучний сміх.

 Мандрівник роздивлявся ярмарок, зливаючись із галасливим натовпом. Скільки б часу не минуло, все залишається колишнім. Дістінг такий самий велелюдний і щасливий день, як і десятки років тому.

 Мисливець ішов, не розбираючи дороги, занурившись у теплу атмосферу свята. На мить він забув про все, полинувши в спогади. Зник біль минулого і втома довгих поневірянь. Був тільки старий добрий Дістінг – свято щастя.

 Хтось завів веселу пісню, що зразу ж розійшлася хором голосів. Звідкись долинув запах свіжоспеченого хліба, від якого паморочилось у голові. І раптом знову здійнялася пісня, тільки цього разу про ратні подвиги, про війну. Мисливець незчувся як сам почав виспівувати знайомі слова, відчуваючи п’янку радість.

 Аж раптом озвався хтось неподалік:

- Ходімо всі на поєдинок!

- Хто ж стане вбивати у свято? – здивовано запитав інший. 

- Та жартома це все. Ярл вирішив повеселитися, тож збирає всіх.

 Не дослухавши розмову, мандрівник рушив разом із натовпом.

- Швидше, хто хоче показати свою силу! - зазивав воїнів гучний голос.

 Крізь натовп мандрівник ледь розгледів постать ярла, що сидів разом зі своєю дружиною. Навіть після стількох років вона лишалась такою ж вродливою. Не змінилась навіть горда постава і великі чорні очі, сповнені жагою почуттів.

- Хто проявить сміливість? - знову пролунав заклик.

 Довго чекати не довелося. Високий рудий воїн вийшов вперед разом зі своїм приятелем.

 Правила були прості: битися доки одного з чоловіків не виштовхнуть за межу кола. Ніякого кровопролиття у день свята, тільки веселощі. Воїни схопилися за плечі, намагаючись виштовхнути один одного, а натовп аж загув від цікавості.

 Жартівливий поєдинок тривав недовго, за першою парою йшла друга, а за нею наступна. Воїни починали нудьгувати.

"Ще трохи і вони ризикнуть", - подумки мовив мандрівник, вичікуючи момент.

Коли в тісному натовпі стало душно від запаху елю, коли в п'яних очах читалася тільки жага видовища, він щосили крикнув:

- Невже тут завжди панує така нудьга?

 Натовп завмер, прикипівши до нього поглядом.

- Тобі не до вподоби наші розваги, мисливцю? - у голосі Інгвара звучало здивування і гнів.

- Вибач, ярле, - мисливець відповів упевнено, нахабною усміхаючись, а руки стиснув у кулаки під довгими рукавами плаща.

"Ерна, - подумки прошепотів він, коли погляд зрадницьки впав на дружину ярла: невже ти щаслива із ним?” Та за мить мандрівник опанував себе й продовжив:

- Я вдячний тобі за гостинність, за дах і їжу, ярле. Клянуся, не хотілося мені тебе образити. Але хіба ж можна так святкувати?

 Йому вдалося обманути натовп. На вигляд п'яний і веселий, він приховав власну злість і страх.

- Чого ж ти хочеш?

 Ярл схрестив руки на грудях, в його чіпких очах зблиснула цікавість.

- Я хочу битися, як годиться чоловікові, воїну, - вів далі мисливець. - Хочу стати до бою з гідним супротивником, тримаючи меч в руках.

- І кого ти вважаєш гідним? – запитав Інгвар, здогадаючись, яку відповідь отримає.

- Гадаю, немає більш доблесного воїна, ніж ти, ярле, - слова мандрівника викликали хвилю гучного сміху.

- Дайте йому зброю, - наказав ярл, рвучко підводячись.

 Серед воїнів пронісся схвальний гул. Мандрівник усміхнувся, цього разу по-справжньому, але ніхто не помітив його вовчий оскал. Він скинув свій старий сірий плащ, в якому давно вже не було сенсу. Хто здатен упізнати в ньому худорлявого юнака, що колись тут мешкав? Хто згадає цю незгасиму посмішку? Людська пам’ять коротка, а світло полум’я оманливе, тож ніхто не зможе розкрити його таємницю.

 Інгвар пильно оглянув супротивника. Мисливець був високим і на вигляд міцним. Одяг мав простий, чорний, нічим не примітний, лиш зблиснув на мить невигадливий медальйон на його шиї.

 Чужоземець здавався веселим і розслабленим, однак в його душі була справжня буря, від якої закипала кров. Останні сумніви зникли, варто було Інгвару наблизитися, мружачи пронизливі світлі очі, гострі, як грані вічного льоду. Мисливець подумки здригнувся. Це було останнє, що він бачив, помираючи від ран.

 Лють кипіла в ньому, воскрешаючи давні, але не забуті спогади. Той біль він не зможе пробачити, він в'ївся надто глибоко, проник у саму його суть. Постійне глузування й презирство, зрада Ерни і пекуча агонія від смертоносної рани. Смертоносної для людини, не для вовка.

- Візьми зброю.

Хтось із воїнів покликав мандрівника, і він пішов, ледве стримуючись, щоб не вихопити меч. Тіні вогню танцювали на холодному лезі. Нарешті. Йому було байдуже, хто тримає клинок, головне, що настав той самий час. Мандрівник лише випадково підняв очі й побачив те, чого боявся найбільше.

 Перед ним стояв Хальфдан. Посивілий, нижчий за нього на голову, вражений і до болю рідний.