Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Дві фігури.

Дівчина та чоловік.

Мій чоловік та його коханка.

– Твоя дружина сьогодні не повернеться?

– Ні, - відповідає мій чоловік, цілуючи незнайомку. – Вона з дитиною залишилася у батьків.

З дитиною.

Із сином, якого Діма так хотів.

За що він зі мною так?

Моє серце ніби розпадається на мільйон уламків, впивається у шкіру гострими краями. Так боляче, що вити хочеться.

Як мій рідний може бути з іншого?

Пестити її, цілувати?

Мені треба щось сказати, але язик не слухається. Я слухаю їхнє зірване дихання, тихий шепіт. Бачу, як мій чоловік торкається незнайомки, притискає її до себе.

Мене ніби вбило кілька хвилин тому.

Просто чомусь продовжую спостерігати за тим, що відбувається.

– Давай до спальні, я хочу тебе.

Чоловік відривається від дівчини, вони відлипають від дверей і роблять крок уперед. До мене. А я стою і безмовно плачу, відчуваючи, як зрада коханого отруює мене.

– Чорт! – Діма лається, його погляд впивається в моє обличчя. – Дідько.

Клацає вимикач, кімнату заливає світлом.

Кручу головою, не хочу їх бачити.

Нехай це буде страшним сном.

Але я все ж дивлюся. На чоловіка, у якого розстебнута сорочка, шия забруднена червоною помадою, бовтається ремінь. На верхній одяг, що валяється біля входу, скляну пляшку в руках незнайомки.

– Ти що тут робиш, Тасю?

– А ти? Ти… Як ти міг, Дім? – я жмурюся, коли незнайомка тиснеться до мого чоловіка. Заявляє права на нього, а я задихаюсь. – Хто вона? Навіщо ти так?

– Тась, - Діма кличе мене, але я хитаюсь. Він за секунду став зовсім чужим. – Все не так, як тобі здалося.

– Дімо, ну навіщо ти виправдовуєшся? – дівчина струшує темним волоссям, отруйно посміхається. – Їй давно час дізнатися правду.

– Як… – голос сідає, зникає. – Яку правду?

– У нас із твоїм чоловіком буде дитина.

Я думала, що болючіше мені вже не буде.

Але в мені лишалося щось живе.

А ця дівчина все топче.

Схлипую, ридання прориваються назовні. Що ж так боляче? Відчуття, що окріп на груди плеснули, все покриває опіками. І дихати… Дихати так важко.

Вагітна. Його коханка вагітна. А я зовсім нещодавно народила сина. Діма так його хотів, умовляв не відтягувати. Коли чоловік дізнався про вагітність – він такий щасливий був. Цілував моє обличчя, освідчувався в коханні.

А тепер – інша.

– Заткнися! – Діма, незнайомим голосом, звертається до незнайомки. – Тась, не слухай її. Це все більша помилка. Випадковість. Тась, я зараз все поясню. Ти неправильно зрозуміла.

– Нємцов, припини їй брехати. Я втомилася чекати, - брюнетка схрещує руки на грудях, дивиться поглядом переможниці. Я не програвшою себе почуваю. Пилом. – Ти казав мені, що між вами немає нічого. Не хочеш її, не приваблює. Я терпіла як могла. Але втомилася. Час уже їй йти.

– Іра!

– Час. Так.

Я киваю, беззвучно шепочу собі під ніс. Коханка – Іра – б'є по самому болящому. Викручує та ламає мене. Я роблю крок назад, поки чоловік розбирається з дівчиною. Ще один, кидаюся до кімнати, зачиняючи двері.

Більше не стримую себе. Плачу, випускаючи біль назовні зі сльозами. Потрібно заспокоїтись, взяти себе в руки. Тільки так складно… Так нестерпно порожньо всередині.

Я ривком відчиняю шафу, дістаю свої речі, кидаю їх на ліжко. Мені треба поїхати, прямо зараз. Я не залишатимуся тут. Скільки разів Діма наводив сюди цю жінку?

Я дивлюсь на кімнату, наче вперше. Уявляю, як коханка чоловіка лежала на нашому ліжку. Крутилася біля мого туалетного столика. Милувалася видом із вікна.

Мене зараз знудить.

– Тась, відкрий! – Діма стукає у двері, але я ігнорую. Знаходжу спортивну сумку, не дивлячись, кидаю одяг. – Тась, дурненька, поговорімо. Будь ласка, впусти мене. Моя хороша…

Його голос медом ллється, коли я відчиняю двері. Намагаюся пройти повз, мені треба піти. Викличу таксі, одягнуся – все не тут. Я більше не можу тут перебувати.

– Відпусти мене! – скрикую, коли Діма притискає до себе. – Не смій… Після неї… Не смій.

– Куди ти зібралася? Потрібно поговорити. Я все поясню.

– Ти мене зрадив. Дімо, я ж бачила я ... Я просто хочу піти. Я не можу бути тут. Ти мене зрадив! Я ж тобі вірила.

Діма охоплює моє обличчя долонями, намагається стерти сльози, але вони вічним струмком течуть. Мені так боляче, що ніяк не заспокоїтись. Я хитаюсь, мені нестерпні його торкання.

– Не чіпай мене. Мені огидно. І…