Читати книгу - "Пастка для некромантки, Агата Задорожна"

Вона піднялася і приобійняла Айзу за плече у підбадьорливому жесті, а потім повела її геть з передпокою. Вони проминули кілька кімнат, де корпіли над своїми звітами її колеги (вона ще навіть не встигла вивчити усіх їхніх імен), і тоді через зброярню вивела на вулицю. 

 – Але за патрулювання не переживай. Знаєш, коли там востаннє труп піднявся? – запитала Алісія, спускаючись із нею сходами. Айза тільки похитала головою, краєм пальця перевіряючи гостроту свого серпа. – Три роки тому. Та й те – прокинулася якась жіночка, намастила собі лице сажею і землею, поправила одяг і сама лягла у могилу. А духів там зроду не було. Я тобі так скажу, дванадцяте – це, мабуть, найбільш спокійне кладовище не тільки в Райні, але і в усій Естрії. 

Це… тішило. Звісно, Айза мала деякі потаємні фантазії про те, як вона могла би самотужки впоратися із дуже сильним духом чи упокоїти піднятого трупа, а потім отримати загальне визнання. Але ці плани вона залишала до часу, коли пропрацює на одному місці хоча би місяць чи два. Не варто з самого початку вимахуватися тим, що вона має багато сил – вона помітила, що найчастіше це зовсім не сприяє заведенню робочої дружби. 

 – То я просто… маю там пробути ніч? – запитала Айза невпевнено. – І все? 

 – Типу того, – Алісія сперлася на стовп павільйону перед входом до контори. 

Вся їхня будівля виглядала, насправді, не надто добре – особливо як для єдиної приватної агенції, що опікувалася всіма міськими кладовищами. Дах вже трохи покосився, а стіну в одному місці вже настільки втомилися латати після постійних вибухів, що в якийсь момент просто залишили, як є, і через неї ще з вулиці можна було помітити пусту кімнату для підняття мертвих і розмов з духами. 

– Але… – Алісія почала і стишила голос. Вона кілька митей повагалася перед тим, як продовжити. – Ми тут якраз збиралися влаштувати невелику пиятику – суто для своїх, знаєш? І познайомитися з тобою хотіли. Звісно, на дванадцятому за ніч нічого не станеться – сьогодні навіть не повня, енергетичне тло мінімальне… 

Айза кинула швидкий погляд на небо. Місяць і справді висів зовсім тонким молодим серпиком. В повітрі вона відчувала тільки відголоски магії – звісно, для будь-якого іншого міста така кількість потоків була би вже аномальною, але у Райні з цими його дванадцятьма облікованими кладовищами і ще десятками, як не сотнями невідомих давніх поховань цей рівень енергії був… справді низьким. Здавалося, у місті-цвинтарі намічалася одна з небагатьох справді спокійних ночей. 

І Айза чудово розуміла, до чого хилить некромантка. Звісно, якісно виконувати свою роботу – це важливо. Зрештою, саме для цього вона приїхала до Райну – щоб працювати в поті лиця і якомога швидше заробити грошей. Але одна ніч і кілька келихів пива ще нікому не робити шкоди, так? 

Айза розвернулася довкола і прислухалася. 

 – Щось затихли цвіркуни. Певно, дощ буде… А я би не хотіла всю ніч пробути в холоді і мокроті, – повільно протягнула вона. 

Алісія кинула погляд на ясне небо, де не виднілося жодної, навіть найменшої хмаринки, і завзято кивнула. 

 – Звичайно. А дощі зараз холодні – ще застудитися на самому початку тижня не вистачало. А Рубчику ми, звісно, нічого говорити не повинні – він нас виказчиками не ростив. 

Айза розумно покивала. Плани на ніч із похмурих і наповнених кладовищем повільно перетворювалися на більш приємні, і колір у них був насичено-золотий – як у хорошого житнього пива. А де чарка, там і дружба та корисні робочі зв’язки, як говорила її бабуся. Щонайменше, Айзі здавалося, що саме так вона і говорила. 

Алісія повела її в сторону міста, а йти до нього треба було не менше милі – навіть у місті-цвинтарі мати надто близьке сусідство з некромантами чомусь ніхто не хотів. Хоча сама Айза вважала, що здебільшого це були люди досить приємні – і такі, які точно цінували життя значно сильніше за багатьох інших. 

Айза завжди легко вливалася в компанії. Це в неї пішло від обох батьків: матір навчила її слухати, коли потрібно, а батько – не боятися говорити. За дві години сидіння за міцним дерев’яним столом і три кухлі пива вона вже знала Міра, лице якого бачила кілька разів у конторі, Лісту, Агату і Рема – і це ще не рахуючи усіх інших імен, які на неї вивалили, але які Айзі ніяк не вдалося запам’ятати. 

 – Новенькі у нас тут нечасто бувають, – пробасив Мір, з усією своєю ведмежою силою стукаючи її по плечу. Айза прогнулася під цим проявом доброзичливості, але все ж посміхнулася. 

Пиво знову полилося рікою. 

Назад до контори вона повзла вже під світанок. Вона мусила написати звіт, а потім просто сподіватися, що пан Рубчик ніяк не дізнається, що в перше ж своє чергування вона вирішила відкрутитися від своїх нових обов’язків. Земля потрохи висихала від нічного дощу, який несподівано вперіщив після опівночі, і Айза справді раділа, що не була тоді на цвинтарі. 

Вона вийшла на одну з головних вулиць. Містечко виглядало так тихо і охайно, що важко було повірити, що заснували його тільки для того, щоб доглядати за численними кладовищами. Звісно, ситуація вже дуже давно змінилася: некроманти були не центром розвитку і осердям всього поселення; їх від Літа подалі відселили на самий краєчок міста, щоб не перетинатися зайвий раз. Та й кладовища тепер будували не вглиб поселення, а навпаки – і до крайніх з них треба було скакати верхи принаймні годину.