Читати книгу - "Штани для келпі, Лара Роса"

Глава 2

Гном йшов попереду Льодяника й цокав підборами. Ноггл вже хотів був спитати нащо тому такі високі копита, та вчасно язика прикусив, згадавши, що дверги будь-яку згадку про їхній зріст приймають мало не за образу. А цей явно волів здаватись вище, ніж є.

Всередині було досить просторо, а попід вікнами стояли кілька столів, за якими працювали кілька гномок й одна дівчина-свартальв. Побачивши практично голого чоловіка, що височів з-за спини хазяїна ательє, кілька дівчат завищали. Одна жіночка більш зрілого віку почервоніла й, насупившись, накинулась на гнома:

– Гвенте! Я знала, що ти безсоромник! Але ж не до такого ступеня! Тут же ж дівчата незаміжні!

– Та колись же повискакують! – реготнув той. – Так хоч знатимуть, що жінка від чоловіка не тільки ось цим вашим тараном, – він зробив характерний жест, наче поправляючи уявні груди, – відрізняється, а й ще дечим.

– Ах, ти ж, паразит! – скочила жінка, схопивши до рук якусь тканину ніжно-зеленого кольору, й вибігла з-за столу, демонструючи дійсно переконливий бюст. – От я зараз урівняю, щоб вже ніхто ні від кого не відрізнявся!

Льодяник закляк, намагаючись стати так, аби між ним й розлюченою гномкою був хазяїн ательє. Кремезна двергова постать давала хоч якусь надію залишитись цілим, бо друга погроза за день позбавити його того, чого він точно позбавлятись не хотів – було вже занадто.

– Гей! Гей! Катусеєчко! – примирливо здійняв руки гном. – Я ж пожартував! А тканина, між іншим, надто дорога, щоб нею ось так вимахувати. Зіпсуєш – вирахую з твоєї зарплатні.

– Я тебе вирахую! – гримнула жінка, погрозливо наближаючись. – От як вирахую з тебе всі сніданки, обіди й вечері – мовчу вже про додаткові смачності – тоді подивлюсь, чи надовго тебе вистачить!

– Катусеєчко! Катусеєчко! – почав капітулювати гном, задкуючи. – Та грець з нею – тканиною! Але ж ти зараз змусиш мене відскочити, і цей красень засліпить наших дівчат всією своєю красою! Хто ж працюватиме?! А він за тим же ж і прийшов, – хазяїн ательє озирнувся на свого клієнта, окидаючи його оцінювальним поглядом, – щоб не сліпити нікого своїм скарбом.

Льодяник лиш зубами скреготнув: дався їм всім його скарб! Водяні фейрі, між іншим, непрозоро натякали, аби ще приходив, й жодна ще не осліпла.

– Візьміть, – почувся голос поруч, й він аж смикнувся від несподіванки.

Дівчина-свартальв, намагаючись дивитись йому лиш в обличчя, простягала якісь штани.

– Дякую! – однією рукою прикриваючись водоростями, другою взяв він одяг й зиркнув на хазяїна ательє, очікуючи від того хоч якоїсь реакції.

– Он – ширма! – гном кивнув у протилежний від вікна кут. – Йди одягнись, бо й справді тут посліпнуть, бо чи я безсоромник, а ці скромняжки скоро всі свої очі розгублять, видивляючись що ти там ховаєш.

Задкуючи, аби не сяйнути на всіх ще й голим задом, Льодяник швиденько шаснув за ширму, де ледь не встрибнув у запропоновані штани. Вони, щоправда, видались трохи замалими й замість того, аби приховувати те, що мали б приховати, вони його нахабно підкреслювали. Важко зітхнувши, ноггл вирішив, що по факту він у штанях, тож, хай подякують. Але водорості з рук не випустив.

Коли він вийшов з-за ширми, всі вже знов мовчки працювали за столами, лиш зрідка кидаючи на нього зацікавлені погляди. Та варто було хазяїну ательє на них шикнути, як дівчата повтуплювались у свою роботу.

– Ходім в кабінет! – кивнув він гостю. – Бо тут від їхньої цікавості на тобі й штани задимляться.

В кабінеті було тихо й затишно. Поряд зі столом, за який сів Гвент Зінгер (як було написано на табличці, що красувалась золотистим орнаментом), на спеціальній підставці стояла швейна машинка. Помітивши зацікавлений погляд відвідувача, гном махнув на неї рукою:

– Це вже древність! Раритет! Мої ательє використовують абсолютно новітні методи магічного шиття. Притому, – він від задоволення аж цмакнув язиком, – без жодного шва! В мене навіть володар Льйосальвхейму одяг замовляє!

Ну, от на це Льодянику було абсолютно байдуже. Його хвилював власний зад. Точніше, його недоторканість, котру міг гарантувати саме одяг. Хоча, з недоторканістю він трохи загнув: в компанії водяних фейрі він залюбки її скасував би. Але власні штани все ж не завадять.

Ноггл зітхнув, й це не лишилось непоміченим:

– Що ж так могло допекти ноггла, щоб він за штаньми примчав? – глузливо ошкірився гном.

– Хазяїн заручився, – буркнув Льодяник.

Гвент Зінгер аж похлинувся:

– Так ти що: до його нареченої клинці підбивав?!

– Та здалась вона мені! – обурився ноггл. – Усього лиш розважити хотів, поки той десь швендяв, а вона мені присмалити пригрозила! – уточнювати – що саме обіцяла присмалити – не став. – Ще й по мор… обличчю відходила.

Гном натягнув на носа магічні окуляри й втупився у потенційного клієнта, щось видивляючись на ньому. Окуляри без кінця з’їжджали з перенісся на м’ясистий ніс, й Льодянику вже самому хотілось їх поправити, але свої копита… руки тримав зчепленими, аби ще на щось не напроситись.

– Що ж! – Зінгер стягнув окуляри й вдоволено потер долоні, виблискуючи купою перснів, що прикрашали мало не кожен палець, й більшість з них явно були артефактами. – Ідея в мене вже є. Але чим платити будеш?

Від розпачу Льодяник аж зголоднів різко, й вже ладен був ті кляті водорості з’їсти, та не хотілось впасти в очах цього гнома ще нижче, ніж він вже, схоже, був.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍