Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

100
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 165
Перейти на сторінку:
class="p1">Мене вивели на подвір’я в’язниці до “воронка” з речами і наказали: “Залазь!” Я заліз. Частина будки була відгороджена залізними ґратами з вузькими дверцятами. Збоку — два залізні бокси, а навпроти — лавка для наглядачів. Мені вказали на місце в одній з тих кліток. Заходити в цей вертикальний ящик — півтора метри заввишки і два лікті вшир?! Я зігнувся й заліз у нього, відтак розвернувся і вмостився на сидінні. Наглядач зачинив дверцята, вони торкнулися колін. Я посунувся назад і притиснувся до задньої залізної стінки, аби коліна не впиралися в холодну дверну бляху.

— Чого ви мене сюди засунули? — звернувся до солдатів. — Онде більша камера вільна.

— Нічево, прівикай! — відповів солдат по-московському.

— Видно, що не українець. Українці до незнайомих звертаються на “ви”, а москалі всім “тикають”. Це у вас від татар. У татарській мові взагалі немає слова “ви”.

— Много знаєш! Нічево, в Мордовії научат говоріть по-рускі, — промимрив солдат.

Я змовчав. Авто рушило з місця. З темного ящика, який називали англійським словом “бокс”, зовсім не було видно, якою дорогою везли. Напевно, заїхали до кримінальної тюрми (“бригідок”), бо відчинили двері “воронка”, потім — відсувні ґратчасті двері й запустили по одному в машину чоловік з п’ятнадцять в’язнів. З їхнього гурту хтось вигукнув по-московськи:

— Начальнік, хватіт! Больше некуда.

— Трамбуй іх! Єщо троіх надо затрамбовать, — наказав “начальник”. І вже до того, хто обізвався: — Ето тєбє не домашняя квартіра! Надо било нє попадать сюда! Тєпєрь тєрпі.

У камері невдоволено загули, хтось знову вигукнув:

— Начальнік, ми тут подавім одін одново, совєсть надо імєть!

— У мєня нє совєсть, а інструкція о правілах пєрєвозкі зеков!

До другого боксу, що поруч з моїм, посадили жінку. У камері, побачивши її, збуджено загули.

— Тихіше! Не гудіть! — наказав сержант українською.

— Начальник, пусти її сюди! — хтось вигукнув з гурту.

Всі засміялися.

— Ви ж кричите, що вам там тісно!

— Нічого, ми її між коліньми посадимо.

Грюкнули двері, загурчав рушій. Всю дорогу з гурту в’язнів то тихіше, то гучніше російською лунали різні сороміцькі вигуки, звернені до жінки. Вона, мабуть, потрапила до “воронка” вперше, видно, була порядна людина, відкрите звернення до неї як до повії, приголомшило. Вона довго не відповідала. Потім вимовила: “Як вам не соромно?!” Відтак затихла і до самого вокзалу не обізвалася й словом.

“Воронок” зупинили десь далеко від міського залізничного вокзалу. Вивели мене й жінку, потім — гурт в’язнів з основної камери. Поставили охорону з автоматами.

— Прошу до уваги! Якщо хтось спробує тікати, конвой стрілятиме без попередження! Взяти речі і колоною — не відставати, не відходити вбік — за сержантом вперед руш! — скомандував старший лейтенант.

Попереду йшли бранці з великої камери, потім жінка, за нею я, за мною солдат з автоматом. З двох боків нашої невеликої колони крокувало по автоматникові зі зброєю напоготові. Ліворуч від мене йшов старший лейтенант як начальник конвою.

Пройшли півтори-дві сотні метрів через колії та шпали і зупинилися біля вагона, його називали “столипіним” або “вагонзаком”. Зовні він не вельми відрізнявся від пасажирського, але всередині це була тюрма на колесах. Ґратовані двері. Карцер — маленька комірка із суцільними залізними дверцятами. Ще була маленька камера і кілька великих. Всі камери — з трьома полицями для спання. Мене помістили у “тройнік”: така собі вузенька камера з ґратчастими дверцятами і трьома полицями. Коли поїзд рушив, зайшли старший сержант з солдатом наводити шмон (тобто трус).

— Чи є у вас гострі предмети, що колють, ріжуть, гроші, годинник чи інші заборонені предмети? — запитує мене.

— Нічого забороненого немає.

— Розкривайте валізку, розв’язуйте рюкзак, роззувайтеся, роздягайтеся до трусів, — наказав він.

— Перед відправкою у слідчій в’язниці КДБ мені вже зробили капітальний трус, — кажу йому.

— Нічого не знаю. Наш конвой вас прийняв, тепер ми за вас відповідаємо, ми зобов’язані вас перевірити, — наголосив старший сержант.

Солдат взявся перевіряти підштаники, спідню сорочку. Старший сержант наказав опустити труси і повернутися кругом. Обмацав труси і дозволив одягатися.

Відтак старший сержант довго гортав книжки, що були у валізці, а солдат порпався у бебехах моєї торби.

— О, маєте добре сало! — вигукнув старший сержант, витягнувши з валізки кілька кусків загорнутого в пергамент сала.

— А ваш батько не вміє так вигодувати свиню? — спитав.

— Яке вам діло до мого батька?

— Таж ви українець, а українці без сала не живуть.

— Ви — в’язень.

— А ви що, від того, що служите в конвойних військах, перестали бути українцем?

— Зараз переведу вас до битовиків і вони заберуть сало.

— Ну, по-перше, не переведеш, бо на папці у формулярі написано, щоб везти окремо і не змішувати з карними злочинцями, а по-друге, якщо переведеш і хтось із них простягне до мене руки, то виб’ю зуби і за бійку у вагоні відповідатимеш ти.

— Вони тебе заріжуть!

— Дурниці. Кожен з них жити хоче не менше ніж я. А ножі, між іншим, ти зобов’язаний забрати у всіх. Ти з якої области? Скільки ще залишилося служити?

— Забагато хочеш знати! Ходімо! — звернувся він до солдата.

Вони вийшли й замкнули ґратовані двері. Усі мої речі були гамузом розкидані по нижній полиці камери, і я заходився наводити лад.

Навпроти моєї ґратчастої стінки й таких же дверей у вагонному коридорі поставили солдата для нагляду за мною одним. Другий солдат ходив коридором і спостерігав за поведінкою в’язнів у інших камерах. Незабаром вагон з в’язнями причепили до пасажирського поїзда і той рушив на схід.

Так починалася дорога в п’ятнадцятирічну холодну чужину…

“Вони не повинні бачити твоїх сліз”

У ніч проти 21 січня 1961 року, коли закінчили трус у моїй квартирі, оголосили постанову про арешт і запропонували вийти з квартири. Я попросив у дружини шмат сала й окраєць хліба і попрощався без жодних сліз. Дружині теж наказав не плакати. “Не смій показувати сльози чекістам. Запам’ятай: вони ніколи не повинні бачити твоїх сліз, ніколи!” — сказав їй.

В автомобілі “Волга” мене посадили на заднє сидіння, а поруч — по чекістові. Авто рушило. Було близько півночі. Спочатку я не знав, куди везуть, а припускати міг багато чого. Трус був позаду. В салоні машини тепло. Чекісти мовчали. Я відчув порожнечу в шлункові, дістав шматок сала

1 2 3 ... 165
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"