Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось і сьогодні знову вимагали від Добранецького добровільно відмовитися від посади голови профспілки і запропонувати кандидатуру Вільчура, який може розраховувати на одноголосну підтримку. Так, вони всі вважають це цілком зрозумілим. Вони – це колеги, вони – це всі пацієнти, вони – це студенти медичного факультету. Для них всіх само собою зрозуміло, що першість належить Вільчурові. І, зрештою, він сам, Єжи Добранецький, щойно сказав дружині, що й він так вважає.
Але це – неправда.
У ньому все бунтувало проти реальності, проти необхідності постійно відмовлятися від набутих посад. Що більше невдачі гнули його до землі, то сильніше і сильніше зростав його гнів, розпач і ненависть. І тому він боявся розмов з Ніною про це. Він боявся, щоб від її пристрасного і нестримного характеру іскра вибуху не перенеслася на накопичені в ньому поклади бунту.
І їх було все більше й більше. Сьогодні Ніна вперше сказала йому чітко, сказала безжально, що не має за що забрати шубу. Хоча у неї їх було багато, спокійно могла б обійтись без нової, але її слова прозвучали як ляпас по обличчю. Зрештою, він пишався тим, що ніколи ні в чому їй не відмовляв, що засипав її дорогими подарунками, що для неї купив цей палацик на вулиці Фраскаті, що для неї тримав численну прислугу, розкішні автомобілі, що для неї влаштовував чудові вечірки. Можливо, не тільки для неї, може, й для себе, але в цьому багатстві найбільшою розкішшю було знайти в її очах спалах гордості, гордості за панування, гордості бути першою, що забезпечувало їй у світі становище і слава чоловіка.
Ніна… Втратити її… Для Добранецького це було б неподобством, і він знав: якщо дива не станеться – катастрофа неминуча. Протягом трьох років його доходи постійно зменшувалися, але він ніколи не міг прийняти рішення знизити рівень життя свого дому. Якщо брак грошей змушував його обмежувати себе, він обмежував витрати, намагаючись приховати це від дружини. Він працював дедалі більше й більше, робив усе більше операцій, не гордуючи навіть невеликими гонорарами, які часто капали йому в розстрочку від майже бідних пацієнтів. При цьому зростала заборгованість. Під іпотеку палацику довелося взяти серйозну позику, але відсотки не було чим сплатити.
«Та, зрештою, – похмуро подумав він, – я міг би із цим впоратися і навіть переїхати у якесь скромніше житло, якби Ніна могла сприйняти це, не драматизуючи».
Сам Добранецький усе більше страждав від втрати свого високого становища у світі, котре, як йому здавалося, він здобув назавжди за відсутності Вільчура.
Не далі, як учора він пережив нове приниження. На лекцію не з’явився жоден студент. Він вибіг з аудиторії, ніби його гнали глузливі погляди порожніх стін. Він був близький до самогубства. Все закінчилося болісною печінковою колькою, і потім цілий день через надмірну дозу беладонни він відчував шум у вухах. На щастя, того дня він провів ряд легких і простих операцій, які не вимагали особливої напруги уваги та винахідливості й пройшли цілком успішно.
«Знищ його…» – так сказала Ніна. Він коротко засміявся сумним сміхом. Як же він міг знищити Вільчура!.. Чи в університетських коридорах за поли ловити студентів і тягнути їх на свої лекції, чи мститися цим молодим лікарям, які бажають асистувати Вільчурові на операціях у клініці, чи викрадати у нього багатих пацієнтів, бо ж конкуренція тут не рахується, хоч всі знали, що Добранецький значно дешевше бере за операції і – о сором! – навіть принижується до знижки ціни. Він поглянув на годинник. Наближається п’ята. Сьогодні був день прийняття Ніни. Невдовзі почнуть сходитися гості. Дедалі менше гостей. Їх салон ставав усе менш привабливим для знайомих. Більше бувало тільки тоді, коли попередньо розходилася звістка, що прийде професор Вільчур.
«Знищ його», – сказала Ніна.
Знищити Вільчура означало знищити його славу, означало знищити віру пацієнтів у непогрішимість його діагнозу, в твердість його руки.
Добранецький підвівся і почав ходити кімнатою. Були й інші способи. Крутитися, як мураха, а скоріше рити, як кріт, підривати цю віру, використовуючи ті слабкості, які залишилися у Вільчура з часів його амнезії. Тільки Добранецький гребував такими засобами боротьби. Знав, що Вільчур зі свого знахарського періоду зберіг особливу любов до різного виду трав і різної мазі сумнівної цінності, він також знав, що ті примітивні засоби не можуть завдати шкоди хворим, і не схвалював поведінки Ніни, яка використовувала найменшу нагоду, щоб висміяти це знахарство і вживати всю свою чарівність, щоб заразити власною іронією різних молодих лікарів, які бували в їхньому домі.
Агітація проти Вільчура, яку вона проводила таким способом, давала незначні результати. Численні анекдоти почали кружляти у лікарнях і клініках, і коли доходили до нього, Добранецький упізнавав злий жарт своєї дружини. Лікарський молодняк з властивим для свого віку несприйняттям усього, що не дихає сучасністю, охоче підхоплював ці іронічні нотки, щоб піднести власне значення через применшення престижу визнаного майстра. Також іноді траплялося, що саме такі людці категорично радили своїм пацієнтам не запрошувати на консиліум Вільчура, але це бувало рідко.
Кілька тижнів тому в декількох варшавських газетах з’явилися згадки та колонки з використанням анекдотичного матеріалу. Хоча ім’я Вільчура там не називали, кожен міг легко здогадатися, про кого йшлося. Добранецький також звинуватив Ніну в авторстві цих речей. Останнім часом він калька разів зустрічав у них вдома кількох журналістів, які ніколи раніше у них не бували. Раптове зацікавлення Ніни людьми з преси не могло пройти повз увагу Добранецького.
Усі ці дії Ніни викликали у нього не тільки огиду. Це також викликало в нього сумне переконання у безсиллі цих половинчастих заходів у боротьбі за існування.
– Знищ його, – сказала вона, – якщо я тобі дорога…
Добранецький прикусив губу і зупинився біля вікна. Крізь голе віття осінніх дерев просвічувалися густі білі вогники ліхтарів, які ставали дедалі яскравішими у темряві, яка згущувалась. Далеке місто монотонно гуло. Неподалік на мокрому асфальті зашурхотіли шини, і перед дверима палацику зупинилася машина.
Перші гості. Слід було перевдягнутися.
Розділ II
Професор Вільчур на мить замовк. Його очі повільно просувалися по аудиторії, заповненій до краю. Настала цілковита тиша. Він відчував, що у цій залі кожне його слово потрапляє просто до сердець, і кожне серце реагує на нього яскравим резонансом.
– Тому що поклик лікаря, – знову залунав його голос, – це творіння тієї найбільшої і найпрекраснішої любові, любові до ближнього, яку Бог посіяв у наших загрубілих серцях. Призначення лікаря – це віра у братерство, це високе свідчення людської спільноти. І коли ви вирушаєте у світ, щоб виконувати свою місію, перш за все пам’ятайте про одне: любіть.
Професор Вільчур хвилину ще стояв нерухомо і мовчав, потім посміхнувся, ледь кивнув головою і своїм важким, пружним кроком вийшов з аудиторії.
Скільки разів, скільки сотень разів після лекції він проходив цим широким коридором і його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторії, коли він залишав її. Але сьогодні це була не звичайна лекція і не про звичні речі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович», після закриття браузера.
