Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

й заміжньої, обернеться йому тільки нещастям. Батько сімейства взяв бік Александра. Йому хотілося вірити, як той і пояснював, що його зацікавленість неперевершеною музиканткою була всього симпатією до тої, кого канадська ксенофобія запроторила до табору. Тепер він картав себе, що втратив пильність, але було вже пізно. Його двадцятип’ятирічного сина звинуватили у вбивстві, і їм разом доведеться протистояти правоохоронній системі.

* * *

Зворушена тим, що віднайшла свого вірного друга ще з часів дитинства, Олена уважно перевірила інструмент. Цінна скрипка начебто не дуже постраждала на смітнику. Вона обережна приклала її до лівого плеча. Взяла смичок і, заплющивши очі, провела ним по струнах. Одразу ж чиста прозора мелодія огорнула її. У пам’яті спливли уривки спогадів про щасливі дні, коли вона мирно проводила час у колі сім’ї в Калуші, в Україні.

Вона грала щонайбільше кілька хвилин, як до неї докотився відгомін скандалу. Вона нагострила вухо, але слів не можна було розрізнити. Раптом двері каплиці зі стуком відчинилися. У світлі дня вона побачила Імельду, матір Александра. Пускаючи поглядом блискавки, жінка кинула їй в обличчя:

— Єзавель[3]! Ось хто ви є! Під вашою святенницькою невинністю ховається найгірша з розпусниць. Ви безсоромно спокусили мого сина, щоб долучити його до власного падіння, та у вас не вийде цим скористатися сповна, згадайте моє слово.

— Мадам Імельдо, — запротестувала Олена слабким голосом, — я кохаю Александра, і дитина, яку я ношу, — ваш онук...

— Як наважуєтесь ви так безглуздо натякати? Ви — заміжня жінка, як мені відомо! Навіть не намагайтеся приписати Александру батьківство свого... свого вилупка. Вам ніхто не повірить.

— А ваш син мені усе ж вірить.

— Ви підкорили його своїм диявольським шармом! Та повірте материнському передчуттю: коли він через вас опиниться сам один у буцегарні, до нього повернеться його здоровий глузд, і ви зостанетесь у його житті тільки неприємним спогадом, який він захоче забути.

Під натиском образ Олена, роздавлена, опустила очі. Гострий біль пронизав низ її живота й по ногах потекла гаряча рідина.

— Що зі мною? — закричала вона, різко підводячись.

Води текли на підлогу каплиці — здивована Імельда відступила на крок. Сестра Йоланд-Марі, яка супроводжувала відвідувачку від моменту її появи тут, підійшла до майбутньої матері.

— Ви незабаром народите, — пояснила вона співчутливо. — Ходімо, я відведу вас до вашої кімнати? Ми покличемо повитуху.

Монахиня йшла, не звертаючи уваги на Імельду, у якої не було іншого вибору, як відійти в бік, щоб дати їм дорогу. Проходячи повз неї, Олена зупинилася:

— Клянусь життям маляти, яке народиться, що це — дитина Александра, — прошепотіла вона на одному подиху.

Імельда, відблискуючи поглядом ненависть, стисла губи й нічого не відповіла. Повернувшись спиною до інтриганки, вона пішла до виходу, зумисне стукаючи підборами по добре натертій підлозі монастиря сестер Внебовзяття.

Двадцять чотири години по тому Олена ще не народила. Воскова блідість, вкрите потом тіло, вона вигиналася від болю на своєму ліжку. Акушерка мадам Орфа Дюран була стривожена.

— Як сталося, що лікар Адам і досі не прийшов? — бідкалася вона до Розен, молодої індіанки, яка асистувала їй, щоб навчитися азів ремесла. — Таке зрідка буває, що його так довго немає. І треба ж, що таке сталося саме тепер, коли він нам терміново потрібен. Пологи перебігають дуже погано, і я почуваюся безсилою.

Вона знічено розвела руками. Зайшов вікарій Жозеф Лявальєр, якого повідомили про ситуацію.

— Сестра Йоланд-Марі покликала мене благословити породіллю, — повідомив він. — Їй потрібна Божа благодать.

Акушерка й Розен відійшли, залишивши його наодинці з Оленою. Може, вона захоче сповідатися. Жозеф підійшов до ліжка й поклав прохолодну долоню на її гаряче чоло.

— Доброго дня, — просто сказав він.

Майбутня мама, знесилена, її волосся прилипло до лоба — не відповіла.

— Я вчора супроводжував Александра до поїзда, і він заприсягнувся мені, що дитина, яку ви носите, його.

Олена повернула до нього обличчя.

— Я вірю своєму братові, — додав священник.

Ціною великих зусиль породілля видавила посмішку. А тоді під впливом сильних переймів вигнулася на ліжку.

— Допоможіть мені! — закричала вона. — Я більше не можу.

— Я закликаю на вас благодать нашого Творця, — сказав Жозеф, благословляючи її. — З висот небесних Господь знає душу кожного з нас, і я переконаний, якщо Александр вас так кохає, це тому, що ви достойні його кохання.

Слова священника омивали душу Олени, як джерельна вода омиває рану, що кровить. Вона заспокоїлася.

— Будь ласка, скажіть мадам Дюран, що найважливіше — врятувати маля!

Вікарій схилив голову на знак згоди.

— Пообіцяйте мені, мосьє кюре, якщо я помру, ви особисто опікуватиметеся дитиною Александра, допоки він не повернеться. Я хотіла б, щоб ви були його хрещеним батьком.

— Ви обоє житимете, — заспокоїв її Жозеф, — та з огляду на можливість, про яку ви згадали, я обіцяю діяти відповідно до вашого побажання.

— У мене є ще одне прохання до вас, — додала вона з натугою, на межі власних сил, на її обличчі відбилося глибоке страждання.

— Кажіть.

— Віталій, мій брат, він хворий, у табірній лікарні в Спіріт Лейку. Можете його навідати й нагадати, як я його люблю? Я обіцяла йому, що нас ніщо не розлучить.

— Виконаю!

— Якщо мені судилося покинути цей світ, упевніться, що хтось із добрих людей піклуватиметься про нього, але не Тефаняки, вони...

Не в змозі закінчити фразу, молода жінка знову вигнулася від сильного болю. Здогадавшись, що їй більше потрібна повитуха, ніж він, Жозеф підвівся, щоб іти, та Олена затримала його, вхопивши за рукав сутани.

— У чохлі для скрипки, під атласною підкладкою, там адреса батьківського нотаря в Лондоні. Передайте її Віталію. Відправляючи нас із братом до Канади, тато сказав: якщо якесь нещастя розлучить нас, то саме за допомогою цього правника ми зможемо відшукати один одного. Та через війну...

Нова потуга перервала її слова.

Жозефу Лявальєру було шкода, що в таку важливу мить їхнього життя Александра немає поруч із жінкою, яку він кохає. Беручи вологу Оленину руку, він ніжно потиснув її, думаючи про брата, який у глибинах своєї каталажки напевне переживає за неї та своє ще не народжене дитя.

На монастирській кухні Імельда, яка прийшла за новинами під приводом, що супроводжує свого сина вікарія, тихо розмовляла з мадам Дюран.

— Ви ж знаєте, що цю жінку звинувачують у вбивстві, — сказала вона. — Тож бажано, щоб у неї забрали дитину із самого народження.

— Я, як і ви, ненавиджу отих чужинців, — запевнила