Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

випирало – і витягнув щось невелике, загорнене в необроблений шовк. Розміром приблизно в два кулаки, складені разом. Протягнув мені.

-- Хай побуде поки в тебе.

Я не взяла.

-- Що це?

-- Майно набуте незаконним шляхом, а ти як думаєш? Але я заслужив його, Амро, і набагато більше. Проте, це все, що мені вдалося здобути. Поки що.

Я взяла пакунок з його рук. Неохоче. Мене вразила вага. Не дивлячись, я знала, що це золото. Я розгорнула пакунок, переконалася, що мала рацію. Це була маленька статуетка, такої гидоти я ще не бачила.

Я тримала розпухлу жабу, попереду дві лапи, на місці задніх – хвіст. Зерниста шкіра. Два маленьких злих ока – погано ограновані смарагди. Вона пожирала крихітну золоту жінку. Жінці це явно не подобалося. Видно, митець з власного досвіду знав, що таке муки, бо не дивлячись на в цілому грубе виконання, її мале обличчя виражало саме їх. Все крім голови й однієї руки вже знаходилося в животі чудовиська. Рука була піднята вверх в жахливій пародії на прощання. Не думаю, що саме такого ефекту добивався митець.

-- Звідки в тебе ця гидота?

-- Яка різниця? Коли я виходив, навколо мене все і так обвалилося, -- він нахилився вперед. – Це частина замовлення, Амро. В нього входив з десяток предметів. Я здобув всі, а це було нелегко.

-- Де решта? – запитала я.

Він насупився.

-- Клієнт мене кинув. Вся решта в нього, але цю він хоче найбільше. Настільки, що я тримаю його за яйця, -- його обличчя проясніло і він засміявся. – Я виб‘ю з нього все, що він мені винен плюс компенсацію за моральні збитки. Загалом три тисячі золотих марок, і я дам тобі сотню тільки за те, що ти кілька годин доглядатимеш за цією цяцькою.

Я нахмурила брови. Я знала Корбіна вже три роки; він був добрим злодієм і доброю людиною. Худий як тріска, з личком, від якого всі дівчата шаріються і прикривши рот долонями, шепочуть одна до одної, і яке приваблює довгі пильні погляди жінок. В нього найдовші вії, які я коли-небудь бачила в чоловіків чи жінок. Він легко напивався, тому пив мало, хоча й любив виставляти. В нього делікатні пальці й хвилясте волосся кольору меду, і коли певної ночі я сказала йому “ні”, коли він надто розпустив руки, мені не довелося підкріплювати свої слова ножем і я більше ніколи не мусила повторюватися. Раз чи два я пошкодувала, що була такою непоступливою, але це був слабкий, меланхолічний жаль. Гру “а якби” грати не дуже весело.

Проте, Корбін був не самою розумною людиною, яку я коли-небудь зустрічала. Не дурнем; дурні злодії довго не живуть. Але його хитрість була ситуативною. Коли йшлося про людей, він ніколи так насправді не розумів, на що вони здатні. А може просто не хотів вірити, що те, на що люди здатні, це правило, а не виняток.

-- Амро? Це ж легкі гроші.

-- Надто легкі, -- відповіла я, сьорбнувши вина.

-- О, Боги, жінко! Я гадав ти не проти заробити лишню копійчину, а мені потрібен хтось, кому я довіряю. Але якщо ні… -- він потягнувся по статуетку, але я ляпасом відкинула його руку.

-- Я не сказала “ні”.

Корбін посміхнувся, показуючи надзвичайно прямі, надзвичайно білі зуби. В мене відразу виникло бажання кинути ту гидоту йому в обличчя. Але сто марок не та сума, від якої я могла так легко відмовитися. Хоча, треба було. А йому потрібно було відмовитися від своєї безнадійної затії.

-- Одна умова, -- сказала я. – Розкажи мені кого ти шантажуєш.

Йому це не сподобалося. Клієнту гарантувалася анонімність. В нашому бізнесі це ледь не єдине правило. Він насупився.

-- Ну, давай, Корбіне. Сам сказав, що вони намагалися кинути тебе на гроші.

-- Правда. Але навіщо тобі знати?

-- Бо якщо я збираюся запхати палець у воду, то хочу знати, що в ній плаває.

-- І чи є в нього зуби. Гаразд, це справедливо. Це еламнерець на ім‘я Гейрус. Я тільки знаю, він багатий, як чорт рогатий. Найняв віллу на Джакос-Роуд, розташовану на кручі. Оточив себе найманцями, а всю брудну роботу для нього виконує дрібний посіпака, горбань, якого звуть Бош. Саме з Бошем я мав справи. Особисто з еламнерцем не зустрічався.

Ніколи не чула жодного з імен.

-- Цей Бош місцевий?

-- Люсернієць, але не думаю, що з самого міста. Судячи з акценту він з півдня.

-- Ще одне. Звідки походять статуетки?

-- Я забрав їх зі старого-престарого храму в Гол-Шен, на болотах. Як я вже казав, його більше не існує. Я ледь накивав п‘ятами живим і неушкодженим. Не найкращі миттєвості мого життя. – Він знов ковтнув Тамборського Елітного і заткнув корок. – Ще якісь запитання?

-- Якщо хочеш, то за сотню марок я тебе прикрию. Вони вже намагалися кинути тебе; що їм перешкодить зробити це ще раз?

-- Перший раз я проявив недбальство. Досі не розумію, як вони вичислили, де я приховав здобич. Міг би присягнути, що за мною не було хвоста. Цю я взяв з собою на зустріч, щоб показати товар. Вони повинні були заплатити й тоді я сказав би їм, де інші статуетки. Коли я прийшов на місце зустрічі, ніхто не з‘явився, а коли повернувся, вся решта зникла. – Він посміхнувся тією своєю невимушеною усмішкою. – Здається, взявши з собою цю статуетку, замість того, щоб залишити з рештою, я трохи зіпсував їхні плани. Я зробив це імпульсивно. Праведний порив, який окупився. Як я вже казав, цим разом я тримаю їх за яйця.

Я не була така певна в цьому.

-- Тепер ти повинен принести статуетку, але не зробиш цього.