Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

З сусіднього під’їзду раптом вийшов чоловік. На повідку – велика вівчарка. Він окинув мене зверхнім поглядом і пройшов у бік невеличкого скверу на території. Там же яскравими кольорами привертав увагу і дитячий майданчик – поки що порожній.

Я провела чоловіка з собакою поглядом і  скривилася. Що він подумав, зустрівши мене в такому вигляді рано вранці, навіть уявляти не хотілося.

Так, треба звідси вибиратися.

Я витягла з сумки майже розряджений телефон і відкрила мапу. До найближчої зупинки громадського транспорту – кілометр. Я поглянула на свої ноги, що не звикли до підборів і ще пам’ятали вчорашні танці, і зітхнула. Доведеться викликати таксі.

Треба було б поберегти гроші до зарплати, але робити нічого. До того ж, уявляю, як бабусі в автобусі дивилися б на мене в суботу вранці. При згадці, що ввечері доведеться йти на зміну в бар, де я працювала офіціанткою, голова заболіла ще сильніше. Я натиснула пальцями на скроню, наче намагалася перемогти один біль іншим, і викликала, нарешті, таксі.

За кілька хвилин я вже їхала сонними вулицями. Людей, як і машин, було ще небагато. Я спробувала використати цей час, щоб згадати, як опинилася в одному ліжку з Максом, але нічого не вийшло. Таксист виявився дуже товариським. На щастя, він не звернув увагу на моє вбрання. Або йому було все одно.

– От у тебе є город? – спитав він.

– Ні, – здивовано відповіла я, відвертаючись від вікна.

Чоловік поправив кепку на голові, що де-не-де вже посріблила сивина, і хмикнув.

– Дарма. Знаєш, які смачні овочі зі свого городу? Просто мед! Особливо помідори. Я оце якраз відвезу тебе і поїду в село, щоб їх збирати. Треба встигнути, поки заморозків нема...

Невже він думає, що мені цікаво слухати про його город і помідори?..

Біль потроху почав відступати, і знову натиснула на скроню. Голос водія перетворився на монотонну мелодію десь на задньому плані, коли я заплющила очі і постаралася розслабитися.

Не вийшло.

Перед внутрішнім поглядом постало обличчя. Горіхові очі наче питали, що тепер робити. Я намагалася відмахнутися від образу, та це не допомогло. Роздратовано зітхнувши, я відкрила очі і знову відвернулася до вікна.

Вдома так, як у Макса, мені не пощастило. Почувши шум, я тихо зачинила за собою вхідні двері і скинула туфлі. Сумку зі смартфоном, який таки розрядився, залишила в коридорі.

Лера сонно пересувалася по маленькій, але затишній кухні. Я зупинилася на порозі, згадуючи, як наша тихоня відривалася в нічному клубі. Ми з Лізою вмовили її піти разом, хоча зазвичай її туди не затягнеш. Вчора вона була сама на себе не схожа. Завжди тиха і скромна дівчина переплюнула навіть мене. Чи не переплюнула?

Як же мені згадати вчорашню ніч?..

– Доброго ранку, – хрипло озвалась я.

Подруга озирнулася і пройшлася по мені здивованим поглядом з голови до ніг. Лише тепер я згадала, що досі не переодягнулася. Вона тим часом дістала другу чашку і взялася робити каву і мені.

– Доброго. Ти що, не ночувала вдома?

Ну чому вона така розумна?

– Просто заснула в одязі, – обсмикнувши коротку сукню, відповіла я.

Нізащо не зізнаюся, де ночувала, поки сама все не згадаю.

Лера підозріло примружилася, але розпитувати не стала. У неї, схоже, теж з’явилися секрети. Щойно я спитала про хлопця, з яким побачила її з танцмайданчика, вона густо почервоніла, сховавшись за пасмами короткого каштанового волосся.

За два роки я ні разу не бачила, щоб подруга розмовляла з кимось із чужих хлопців. Вона тікала від них, як від вогню. Але вчора вона зовсім не боялася.

Виявилося, що вони – колеги. Разом з другом він відвіз Леру з Лізою додому. Але де ж тоді була я?

Те ж питання цікавило і Леру. Я дістала аспірин, і ми випили по таблетці, сподіваючись, що це допоможе від головного болю.

Напруживши мозок, я згадала, що зі мною був Макс. Спогади обривалися ще в клубі. Останнє, що я запам’ятала – це що мені стало погано. Я пішла вмитися, і він чекав мене за дверима жіночої вбиральні.

– Він сказав тобі щось про Дена, так?

Вчора Макс помітив, що мені подобається його друг. Наш друг. Я надто засмутилася, коли Денис знову почав фліртувати з Лізою, і не змогла це приховати. Він нічого не сказав, але пильний погляд говорив сам за себе.

Від однієї згадки про Дена запаморочилася голова. Я нахмурилася, намагаючись згадати хоч щось, але нічого не виходило. Довелося послатися на погане самопочуття і втекти до своєї кімнати, забравши по дорозі сумку.

Тут досі було темно, як я залишила вчора ввечері. Темно-сині штори на вікнах майже не пропускали світло, але зараз це було на краще.

Я опустилася на край незаправленого ліжка, стискаючи в руках улюблену чашку з віслюком з Вінні-Пуха. На письмовому столі стояв портативний мольберт з порожнім листком. Поставивши гарячу чашку на підлогу, я сперлася ліктями на коліна і закопала пальці у волоссі. Довгі русяві пасма одразу сховали мене від усього світу, але не від самої себе.

Що я наробила? Що наробив Макс? Як мене занесло в його ліжко? Як я взагалі опинилася у нього вдома? Невже він скористався тим, що я була п’яна? Чи він теж надто багато випив, і ми просто не розуміли, що робимо?