Читати книгу - "Секрет, Михайло Небрицький"

Частина 1

-Михайле, телефон!

-Ну, ще трішки, – крізь приємний ранковий сон пробурмотів Лісовий, не зовсім розуміючи, що від нього вимагають.

Можливо, йому наснились моменти з дитинства, коли мати будила його до школи, від чого ще більше хотілось вкритись теплою ковдрою та не прокидатись весь день.

-Михайле, Сергій Іванович телефонує, – Діна піднесла смартфон ближче до чоловіка, розвернувши екран до його обличчя, щоб світло від нього пробило зимову ранкову темряву, яка панувала в кімнаті. Звук швидко пробудив старшого лейтенанта від дрімоти, і, розуміючи, що якщо зараз не відповість, то матиме проблеми, Михайло вихопив телефон з пальців дружини.

-Так, Сергію Івановичу.

-Доброго ранку, Михайле! – ніби з сарказмом втомлено промовив майор.

-Доброго.

-Знайди ручку, аркуш паперу та занотуй адресу.

Лісовий рукою продемонстрував дружині, яка продовжувала стояти біля ліжка, «писальний» жест, і вона, одразу зрозумівши, що чоловік має на увазі, передала взятий з комода нотатник з олівцем.

-Диктуйте, – оперативно повідомив про готовність офіцер.

-Середньофонтанська 10, квартира 1.

-Що там?

-Вбивство. Зараз зателефоную Михайловій, а ти поки збирайся та хутко прямуй туди. Там зараз чергує екіпаж патрульних і вже їде до місця експерт.

-Зрозумів.

Зовсім несправедливо, що керівник телефонує спершу йому, а потім капітану Михайловій, дозволяючи їй поспати трохи довше. А можливо вона вже прокинулась? Адже так трапляється, що до місця злочину вона завжди приїжджає першою. Можливо, вона на момент дзвінка від Сергія Івановича вже давно на ногах, але що вона може робити так рано? Годувати свого папугу? Цікаво.

Вже звикнувши до особливостей роботи коханого, Діна нашвидкоруч, але з любов’ю, склала сніданок чоловіка до пластикового контейнера, щоб той зміг насолодитись ним пізніше. «Насолодитись» – це, звичайно, перебільшення, але повинно ж хоч щось дарувати задоволення чоловікові під час його роботи. Лісовий завжди цінував дружину та все, що вона робить. На відміну від деяких чоловіків, він не сприймав це за належне й кожного разу дякував їй за випрасувану сорочку, випрані джинси та сніданок, який у неї якимось чином виходив особливо смачним.

На місці Михайло заскочив експерта Моїсея Семеновича та, звичайно, капітана Кіру Валентинівну Михайлову – слідчу Шевченківського РУМВС, помічником якої він, власне, і працює. Квартира, в якій виявила труп співробітниця клінінгової компанії, мала досить заможний вигляд. Картини, шафи зі старими книжками, які, судячи з усього, були лише атрибутом декору та яких давно ніхто не торкався, оксамитові килими та згаслий біопаливний камін в куті кімнати, що так гармонійно доповнював інтер'єр.

-Прокурор? – не без долі гумору запитав слідчу помічник.

-Ні, Михайле, не прокурор. Але, судячи з тієї фотографії, що висить на стіні – його близький друг.

-Тоді хто ж він?

-Бізнесмен. Успішний підприємець, що спеціалізується на імпорті та володіє власним офісом в центрі міста, – промовила Кіра, пильно придивляючись до кожної дрібниці в кімнаті.

-Це вам сусіди вже розповіли? – поцікавився офіцер у слідчої.

-Це я, Михайле, дізналась з документів, які розкладені на тому столі.

Лісовий завжди захоплювався спостережливістю слідчої, з якою працює. Найбільше його приваблювало її неординарне мислення та іноді незрозуміле обґрунтування висновків. Вона не завжди здатна логічно пояснити, як дійшла того чи іншого висновку, але часто полюбляє повторювати: «Я відчуваю!».

Врешті-решт, помічник вирішив просто довіряти її «відчуттю» та погоджуватись з усим, що вона каже. Тим паче, що до тепер це не призводило до якихось негативних наслідків, принаймні для нього. Але й сам Лісовий – молодик не пальцем роблений, володіє чи то розвиненою кмітливістю, чи то природною чарівністю, якщо Кіра працює з ним вже не перший рік. Адже, відповідно до чуток, які блукають у відділі, Михайлова вже тричі до цього змінювала помічників, кожного разу складаючи рапорт з проханням про їх заміну. І кожен з них не затримувався під її керівництвом більше ніж декілька місяців. Але цього разу чи то Михайло настільки професійний в своїй справі, чи то поліцейська просто втомилась підбирати відповідну кандидатуру для співпраці, й тому вирішила залишити його, мовляв, нехай буде як буде, все одно кращого не знайти.

-Пан Вербицький Володимир Юрійович, 1980-го року народження. Директор ТОВ Імпорт-Буд.

-Будівництво? – вдало припустив Лісовий.

-Так, і все, що з ним пов'язано, від будівельних матеріалів до техніки.

Тіло з кількома колотими ранами в ділянці спини лежало на животі біля столика, на якому знаходилась відкоркована пляшка віскі та дві склянки. Слідів боротьби в квартирі не виявлено так само, як і чогось здатного свідчити про незаконне проникнення до помешкання. Роблячи з цього висновок, можна сміливо припустити, що вбивцю він знав особисто, й тому сам запросив його до квартири. Крім того, судячи з двох склянок на столику, жертва збиралась налити гостю випити, але цієї миті отримала кілька ударів в спину, за попереднім вердиктом Моїсея Семеновича, гострим предметом. Можливо, ножем, або кинджалом. Вбивця наніс кілька ударів, щоб остаточно позбавити Володимира життя, але, як повідомив експерт, фатальним виявився лише один удар, який влучив, відповідно до кількості крові, яка витікла, прямісінько в серце або аорту. Інші удари вбивця зробив «про всяк випадок».

-Коли його вбили? – поставила запитання криміналісту Михайлова.

-Якщо судити за температурою тіла та характером трупних плям – більше доби тому. Детальніше зможу розповісти після розтину, шановна колего, – флегматичним тоном промовив чоловік похилого віку, якого у відділі всі давно знали й поважали.

-І ніхто не помітив його зникнення? – логічно запитав Михайло.

-Прибиральниця навідується сюди двічі на тиждень – по п'ятницях та по вівторках. Цієї п'ятниці вона бачила його живим й здоровим, а сьогодні виявила ось в такому вигляді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍