Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розвідка доповіла, що попереду опорник, який тримають "аватари" тож наліт має пройти швидко, після чого ми закріпимось і будемо чекати коли противник кине свої резерви на повернення втраченої позиції. Завдання наше - поступово відтягувати на себе сили противника. Звісно, якщо читати бойове завдання між рядків, можна це трактувати так: відбиватися від навал піхоти і постаратися не зловити свої тілом все те, що прилітатиме від арт підтримки ворога і союзників.
В моїй групі було четверо. Мужчини, старше 35, які ще недавно були цивільними. Хоч це не перший їхній штурм, я бачив в їх очах нотки страху. Вони цілком довіряли мені, на війні немає значення твій вік, є лише вміння і досвід. В мені вони бачили чоловіка, який все своє свідоме життя воював або ж готувався до війни. Вони боялися, кожен за своє. У кожного є що втрачати, є чим дорожити. В далині почулися вихлопи. Зараз буде шумно. Почала працювати наша артилерія. Під її прикриттям вирушить броня з десантом. Ми ж рушимо у фланг, заскочимо противника зненацька.
Від першого розриву снаряду, над головами окупанта, кров насичилася адреналіном. Нервування відступило, думки покинули голову. Лишилися лише рефлекси. В пилу бою втрачаєш відлік часу. Події відбуваються наче всі в одну мить. Важко пригадати, що ти робив тоді, є лише рухи тіла доведені до автоматизму. Поруч грукочучи гусеницями пролетіла броньована машина піхоти (БМП). Роздалася канонада, навідник прострілював посадку не даючи змоги ворогу підняти голову. БМП влетіла в посадку до перших ліній траншей. До вибухів арти і черг великокаліберного кулемета додалися короткі черги стрілецької зброї десантників. "Ми рушили" коротко доповів я командиру, я віддав команду групі на штурм. Допоки сили противника намагалися подавити десант, що висадився їм прям в лоб, ми пробиралися до флангу їх позицій. Короткими перебіжками напівприсядя ми подолали відстань до їх позицій. Лягли на бруствері окопів, перевели пару секунд подих, прислухалися. Намагалися розчути у вирі вибухів і пострілів будь який рух. "Заходимо" скомандував я і ми заскочили в траншеї. Бій йшов на іншому боці позицій. Тут же було пусто. Я рухався викопаними в землі лабіринтами, за мною йшов боєць тримаючи свою руку на моєму бронежилеті. Тріск в навушнику "Три метри, поворот ліворуч. Один. Сидить" координував з дрона командир. Наблизилися до кута проходу ліворуч. Швидкий випад, коротка черга. Тіло видало лиш важкий стогін. Ще дві короткі черги в лежачий силует тіла. Мінус. Рух далі. Арта вже не працює над нами. Вогонь перенесли на околиці населеного пункту. Підготовка до основного штурму. В нас чутно лише короткі черги десантників. Десь далі в глибину позицій приглушений вибух. Десант гранатами зачищає бліндажі. Позаду ліворуч черги. Мої бійці закривають той фланг. Тріск в навушнику "Більш не бачу, долучайтеся до десанту. Зачистка і закріплятися!"
Це була легка прогулянка. Хлопці сіли перекурити. Я дістав флягу, поповнити водний баланс. Кожен боєць тримав свій сектор, очікували на накат підмоги від противника. Всього декілька сот метрів від нас поселення. Інший фланг поселення активно працювала наша арта. Десь там іде жорсткий штурм. Перевели подих. Штурмовиків, які десантувалися з броні було семеро. Шум бою зі сторони населеного пункту виріс. Долучилась важка техніка. Працюють гранатомети. Стало чутно роботу ворожої артилерії. Тріск в навушнику "Пі**ри нав'язали зустрічний бій. Резерви пішли не на вас. Штурмуюча група застряла в боях на вулиці. Бери групу і штурмовиків, рухайтеся в село. Вдарте їм у фланг, як прийняв?". "Плюс" сказав я. Перевірили зброю, припаси. Рухаємося.
Лісопосадка тягнулася майже до села. При місячному світлі і зареві від вибухів рухатися було не складно, вже звиклі. Швидким ривком, ми добралися до розвалин, які колись були чиєюсь домівкою. Колись тут був ще сад, а зараз лише стручки з дерев, порізані постійними обстрілами. Ми рушили по вулиці, я знав карту поселення, бої йшли північніше. Те місце ми називали адміністрація. Колись то була будівля сільської ради, саме там точилися бої, ми уже близько. Розділилися по групам. Двоє штурмовиків дістали ручні гранатомети. Навелися - постріл. Розібрали залишки будівлі. Рух в перед. Надіюся, союзні штурмовики попереджені, що ми допоможемо з флангу.
Черга. Крик бійця "300". Він поранений. Ми попадали за груду з бетону і деревини. Стріляли з "будинку" навпроти. 20 метрів. В його сторону полетіли 2 постріли з підствольного гранатомету. Бійця затягнули за укриття, турнікет. Док мотає, бійцю пощастило, що він поруч. Попали в ногу. "Обходимо, в кліщі їх" крикнув я. Ми стали пробиратися до позиції ворожих стрільців з двох сторін. "Рухаю праворуч", двоє штурмовиків рухаються ліворуч. Доки вони крили ворога чергами я зробив перебіжку, наближаюся до позиції. Свист, падаю. Приліт зовсім поруч. Дзвін у вухах. Активні навушники не допомагають. Намагаюся прийти до тями, де ворог? напрямок руху? Розбираючись в ситуації, я побачив жахливу картину. На місці, де док надавав допомогу бійцю - вирва. Їх не стало в мить. Мене ж врятувала лиш яма від снаряду, в яку я впав, почувши свист.
Зібратися. Чую вже краще. Довга черга, у ворога там ще і кулемет. Чую крик штурмовиків, які обходили їх. Спорядив постріл до підствольного гранатомета, вистрілив. Вибух, відразу споряджаю другий, ще вибух. Жеріть бісові діти! Треба допомогти хлопцям. Не встиг я рушити зі свого окопу, акуратно зробленого артилерією 152-го калібру, як почув вихід - "Арта?" подумав я, в ту ж мить світ перевернувся догори дном. Тіло стало немов пушинка, звільнене від земного тяжіння. На мить здавалося, що летиш, вирваний з жорстокої реальності. Шум бою, який ще секунду тому гуркотів у вухах, раптово стих, ніби хтось вимкнув гучність. І раптом – глухий удар. Смак заліза заполонив рот, а по руці потекла тепла, липка рідина, нагадуючи про жорстоку реальність, яка повернулася з новою силою.
Як я ненавиджу цю штуку. Зі всього з чим довелося зустрітися тілу піхотинця - робота танка найпаскудніше, що може бути. Ти не чуєш вихід, свист і потім приліт. Це або відразу попадання або дурне бах-бах. Вихід і прихід. Майже одночасно. Ненавиджу це відчуття. А ще ненавиджу тих покидьків, які ховалися в купі сміття. Всіх їх ненавиджу. Злості в мене було стільки, що вистачило б на кожного родича ворога, але сил не було навіть щоб зціпити зуби. Сили мене покидали швидше чи витікала кров. Темне нічне небо поступово блідшало, немов полотно, на якому стиралися спогади. Зорі, колись такі яскраві та недосяжні, тепер зливалися в одне безформне світло. Не важко і не болить. Хочеться лиш прилягти на холодну весняну землю, провести рукою по молодій траві, яка проростає після зимової сплячки. Хотілося спокою і ніжного, прохолодного подиху весни...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Другий шанс, Тихий Лис», після закриття браузера.