Читати книгу - "Мелодія серця, Вікторія Ван"

Юн сіла за довгий дерев'яний стіл разом із командою та хлопцями. Обід був простий: традиційні корейські страви з рисом, м'ясом та овочами. Вона ніяково взяла палички для їжі, намагаючись залишатися непомітною, але не могла не відчувати, що увага Чонгука і Техьона час від часу зупиняється на ній. Її серце продовжувало калатати, хоч вона намагалася здаватися спокійною.

— Юн, розкажи трохи про себе, — раптом звернувся до неї Чонгук, підперши підборіддя долонею і дивлячись на неї з доброзичливою цікавістю. — Ти не здаєшся людиною, яка випадково потрапила на наш знімальний майданчик.

Всі за столом трохи посміхнулися його зауваженню, а Юн нервово провела рукою по волоссю, відчуваючи, як щоки починають горіти.

— Ем… чесно кажучи, це справді випадковість. Я вчилася на дизайнера, але завжди мріяла працювати у сфері розваг. І коли побачила оголошення про вакансію, вирішила спробувати. Навіть не очікувала, що мене візьмуть, — відповіла вона з невпевненим сміхом, намагаючись не видати своє хвилювання.

— Ти добре впоралась на зйомках, — похвалив Техьон, і його спокійний, але уважний тон змусив її серце підскочити. — Таке відчуття, ніби ти тут вже давно працюєш.

— О, ні, я… просто намагалася зробити все, що можу, — Юн відчула, як її обличчя знову починає теплішати. Їй не вірилось, що Техьон звернув увагу на її роботу. В його погляді було щось більше, ніж просто професійний інтерес.

Раптом розмову перервав сміх Хосока, який сидів поруч.

— А ти, Юн, вже маєш своїх улюбленців серед нас? — жартівливо запитав він, підморгнувши. — Чи тобі всі однаково подобаються?

Юн не знала, як відповісти. Всі за столом засміялися, але вона не могла позбутися відчуття, що Чонгук і Техьон чекали на її відповідь.

— Я... не знаю, — відповіла вона нарешті, ховаючи посмішку. — Ви всі такі талановиті, що важко вибрати когось одного.

— Врятувала ситуацію, — захоплено вигукнув Чонгук, показуючи їй великий палець. — Але ми дізнаємося правду згодом.

— Чонгук, дай їй спокій, — з посмішкою втрутився Шуґа, який до цього моменту тихо спостерігав за розмовою. Його спокійний, дещо відсторонений тон завжди надавав йому аури загадковості. Він рідко втручався в такі бесіди, але зараз Юн відчула, що його слова були більше ніж жартом. Можливо, він побачив, що вона почувається ніяково.

Обід продовжився у легкій атмосфері, хлопці жартували між собою, розповідали смішні історії з попередніх зйомок і виступів. Юн дивувалася, як швидко вони змогли зробити так, щоб вона почувалася комфортно в їхній компанії. Вони були не тільки зірками світового рівня, але й звичайними хлопцями, які вміли насолоджуватися життям.

— Час повертатися на зйомки, — оголосив менеджер, підходячи до столу. — Через 15 хвилин починаємо наступну сцену. Юн, допоможи команді з реквізитом, будь ласка.

— Звісно, — кивнула дівчина, швидко встаючи з-за столу і відчуваючи, як у неї в голові трохи крутиться від пережитих емоцій.

Вона попрямувала до місця, де зберігалися костюми й інший реквізит для зйомок. Її завданням було перевірити, щоб все було готове до сцени, яка мала зніматися на вулиці. Юн старанно оглядала кожен костюм, переконуючись, що всі деталі на місці, коли раптом почула знайомий голос за спиною.

— Ти справді добре вписуєшся в команду, — Техьон з'явився поруч, тихо підходячи до неї. Його голос був м'яким, але його присутність відчувалася гостро. Юн здивовано повернулася до нього.

— О, дякую, я просто намагаюся зробити все, що можу, — відповіла вона, намагаючись контролювати своє хвилювання. Бути так близько до нього, коли навколо нікого немає, відчувалося зовсім інакше.

— Ти добре справляєшся. Може, це навіть твоє місце, — сказав Техьон з тією самою лагідною усмішкою. Його очі світлішали на сонці, і він, здавалося, уважно вивчав її реакцію.

Юн відчула, як її дихання на мить затрималося. Вона не знала, як відповісти. Техьон завжди був її улюбленим учасником, і тепер він стояв перед нею, кажучи ці теплі слова. Було важко зосередитися, коли серце калатало так сильно.

— Можливо, — нарешті відповіла вона тихо, злегка посміхнувшись у відповідь. — Я просто рада бути тут.

— Я теж радий, що ти тут, — додав Техьон, нахиляючись трохи ближче, його голос став майже шепотом. — Я думаю, що ми ще багато дізнаємося одне про одного.

Ці слова прозвучали майже загадково. Юн дивилася йому в очі, відчуваючи, як від його присутності серце пропускає удари. Щось невидиме, але неймовірно сильне пронеслося між ними в цей момент.

Раптом їхню розмову перервав Чонгук, який підійшов до них із широкою посмішкою:

— Ей, що тут у вас відбувається? — запитав він з іронічним тоном, явно помітивши, що між ними є щось більше, ніж просто професійна взаємодія.

— Просто говорили про роботу, — швидко відповіла Юн, ховаючи свої емоції за посмішкою.

— Ага, звичайно, — засміявся Чонгук, поклавши руку на плече Техьона. — Техьон завжди любить трохи більше уваги приділяти новим співробітникам.

Техьон посміхнувся у відповідь, але не сказав нічого, просто подивився на Чонгука з тією самою спокійною впевненістю, яка завжди вирізняла його з-поміж інших.

— Ну, ходімо, нам пора повертатися, — додав Чонгук, поглядаючи на Юн. — Не хвилюйся, ти ще звикнеш до всіх наших дивних звичок.

Юн лише кивнула, намагаючись приховати збентеження. Вона вже знала, що цей день став початком чогось нового — чогось, що вона ще не могла до кінця зрозуміти, але що вже мало величезний вплив на її життя.

Зйомки продовжилися. Сонце вже опускалося за горизонт, і команда поспішала встигнути завершити останню сцену перед настанням темряви. Юн знову опинилася серед численних дрібних завдань: перевірка костюмів, допомога з реквізитом, підготовка майданчика. Але її думки були далеко від роботи.

Слова Техьона досі звучали в її голові, і, хоча вона намагалася не надавати цьому значення, щось у його погляді і тоні не давало їй спокою. Юн ледве стримувалася, щоб не озиратися на нього кожного разу, коли він проходив поруч. А Чонгук? Його жартівливі натяки викликали у неї лише більше розгубленості. Чи помічали вони більше, ніж вона сама розуміла?