Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

ти почув мій голос — я хочу сказати, як я вдячний тобі за розраду, що нею була для мене твоя присутність під час цих останніх двох-трьох років мого життя, які були болісними і похмурими, але могли б бути навіть трагічними, якби не було тебе і любої Мірелли[7]. Наше життя — моє і Лісі — вже було б ось-ось зовсім заниділо поміж клопотами і старечими проблемами, але ваша прихильність, постійна присутність, саме ваше існування внесло трохи світла в наші потемки.

Я дуже любив тебе, Джоітто; в мене ніколи не було сина, але, гадаю, що якби він у мене був, я б не міг любити його більше, ніж любив тебе.

[…]

Такі листи, як цей, зазвичай закінчуються проханнями пробачити за завдану кривду; мушу, одначе, сказати, що скільки я не шукав у своїй пам'яті, не знаходжу нічого, що б свідчило про те, що я завдав тобі якоїсь шкоди; якщо ж твоя пам'ять підкаже тобі щось, вважай, що це було ненавмисне; в кожному разі я все ж прошу в тебе пробачення.

Хочу також просити тебе, щоб ти доклав зусиль для публікації «Гепарда».

Будь ласка, скажи Джованні, Казіміро та Лучо[8], що я їм дуже і дуже вдячний за прихильність, якою вони постійно обдаровували мене; Ла-П’яна була одною з небагатьох оаз світла під час цих моїх похмурих років; і скажи їм, що я прошу перенести почуття, які вони до мене живили, на тебе і Міреллу.

Прошу тебе, прочитай цей лист Лісі.

Тепер хочу попрощатись, обнімаю тебе і Міреллу з усією моєю любов’ю і висловлюю вам найкращі побажання щастя.

У ті самі травневі дні письменник також склав заповіт. Він був написаний одночасно з листом під назвою:

Остання воля приватного характеру — заповіт — знаходиться в окремому конверті.

Це сердитий текст, написаний людиною, яка знає, що скоро помре.

Я хочу, навіть наполягаю, щоб про мою смерть нікого не повідомляли ні через пресу, ні іншими засобами. Похорон має бути якомога скромніший і в незручний час. Не хочу ніяких квітів і не бажаю, щоб мене супроводжував хто-небудь, крім моєї дружини, мого названого сина і його нареченої.

Бажаю, щоб моя дружина або мій син повідомили листом про мою смерть інженера Ґвідо Лайоло[9] (вул. Еверландіа, 1147, Сан-Паулу, Бразилія). 1 2

Бажаю, щоб було зроблено все можливе для публікації «Гепарда» (дійсний рукопис міститься в товстому зошиті, списаному від руки); звісна річ, це не значить, що мої спадкоємці мають видати його своїм коштом — я б мав це за велике приниження.

Коли його буде опубліковано, належить надіслати по одному примірникові з присвятою кожній із вказаних нижче осіб: пані Іляшенко[10], Лолетті[11], дядькові П’єтро[12], Коррадо Фратта[13], родині Пікколо, Франческо Аньєлло[14], Франческо Орландо[15], Антоніо Паскваліно[16] та інж. Ґвідо Лайоло, а також адвокатові Боно[17], Убальдо Мірабеллі[18] і панові Арідону[19].

Прошу пробачення у всіх тих, кого я міг образити, і від щирого серця заявляю, що пишу це без жодної образи на будь-кого, навіть на тих, хто вельми наполегливо мені шкодив і ображав.

Але заявляю також, що з живих я люблю лише мою дружину, Джо та Міреллу. І прошу якомога краще дбати про Поп[20], до якої я вельми прихилився.

Гадаю, я все сказав: якщо щось і забув, я певен, що мої спадкоємці самі вчинять відповідно до духу цієї моєї останньої волі.

Джузеппе Томазі ді Лампедуза.

Палермо, 24 травня 1957 р.

Ця остання воля приватного характеру була виявлена під час приготування до публікації листування між письменником та його дружиною. Вона також ставить крапку в дискусіях щодо того, який саме текст «Гепарда» був схвалений автором.

В 1926–1927 роках Лампедуза вряди-годи виступав з критичними статтями про французьку літературу та історію в культурологічному місячнику «Ле Опере е і Джорні» («Твори і дні»), який виходив у Ґенуї, а потім у 1954 році знову взявся за перо. Бездіяльність письменника тривала аж до з’їзду, що відбувся в містечку Сан-Пеллеґріно-Терме влітку того року. Він поїхав туди разом зі своїм кузеном Лучо Пікколо, якого Евдженіо Монтале[21] мав познайомити з представниками літературного середовища, що зібралися на з’їзд на місцевому курорті. Познайомившись з ними ближче, він перестав вважати їх напівбогами. Бути літератором часто означає лише вміти писати, і не всі уми, що зібралися в Сан-Пеллегріно, могли похвалитися видатними досягненнями. Поетична творчість і успіх Лучо Пікколо, тих кілька днів у Сан-Пеллегріно, коли Лампедуза вирвався зі своєї самотності, пополудневі уроки, що їх він давав Франческо Орландо, який тоді теж був поетом і оповідачем, — усе це стало стимулами до дії. Наприкінці 1954 року він уже почав писати, а протягом тих тридцяти місяців, які йому ще залишилося жити, він писав майже щодня, не дбаючи про успіх, в якому йому за життя доля відмовила. Перед смертю в липні 1957 року він саме писав другий свій роман «Сліпі кошенята» («I gattini ciechi»); крім того, можливо, збирався додати ще один або більше розділів до свого «Гепарда».

Роман вийшов друком восени 1958 року за редакцією Джорджо Бассані[22], і правильність тексту не ставилася під сумнів аж до 1968 року, коли Карло Мушетта, професор італійської літератури в Катанії, оголосив, що він виявив сотні досить значних розбіжностей між рукописом і виданим текстом. Тоді постало питання не лише про автентичність видання Бассані, а й про авторитетність різних джерел. Це питання піднімав ще Франческо Орландо у своєму «Спомині про Лампедузу»[23]. Як згадує Орландо, існували три редакції' «Гепарда», які автор підготував для того, щоб дати на розгляд видавцям. Перша редакція була написана від руки в кількох зошитах (1955–1956), далі була редакція в шести частинах, надрукована Орландо на машинці і виправлена автором (1956), і врешті — рукописний автограф у восьми частинах, датований 1957 роком, з написом на титульному аркуші: «“Гепард” (повний)», що його письменник довірив мені перед тим, як вирушити до Рима.

З цих трьох редакцій першу як остаточний текст слід, безумовно, відкинути. Рукописних зошитів, з яких автор диктував Франческо Орландо, досі не знайдено серед родинних документів, і цей варіант тексту замінила машинописна редакція, яку автор намагався опублікувати, починаючи з травня 1956 року. Спочатку п’ять, а потім шість машинописних частин були надіслані графові Федерічі у видавництво «Мондадорі» з