Читати книгу - "Шабаш на Лисій горі, Ольга Томашук"

Вийшли з автобуса. Треба розім’яти ноги та й і решту тіла. Декілька годин без зупинок дають про себе знати. Роздивляюсь навкруги. Схоже на рідкий ліс або густий парк. Все ж таки у місті заходимось. Ліза підбігла до мене та почала шепотіти мені прямо у вухо.

— Ось і приїхали вже нарешті. Треба швиденько діставати рюкзаки з автобуса та ставити намет. Я вже й місце придивилася, он там між деревами, якомога далі від усіх, щоб ніхто нас не відволікав від наших справ та не пхав свого носа куди не треба!

— Та кому яке діло до двох пришелепуватих? — запитала я.

Ліза мовчки знизала плечима та з осудом подивилась на мене.

— Ліза, ну сама подумай, кому яке діло? — продовжувала переконувати я, сподіваючись, що свій намет ми поставимо поміж інших, щоб бути ближче до людей. Інтуїція просто кричала про те, що ми знову кудись вляпаємось і можливо нам буде потрібна допомога.

— Ксю, нам не потрібні свідки! — заперечила подруга.

— Свідки чого? Нашого безумства? — перепитала я. — Зате вчасно зможуть викликати психіатричну бригаду.

— Чому зразу психіатричну бригаду? — ображено запитала Ліза. – Хіба ти  не помітила, що в кожній місцині де ми зупинялися, відбувалося з людьми, щось містичне?!

— Все можна пояснити логікою та неуважністю деяких людей. — наполягала я. Хоч насправді було лячно. Бо з кожною зупинкою людей меншало. І зараз я чудово розуміла, що прийшла наша з Лізою черга. А в халепу потрапляти ой як не хотілося.

Ліза наполягла на своєму і свій намет ми поставили трохи далі від інших. Гід повідомив, що о восьмій вечора він нас чекає на вечерю біля вогнища, за якою він обіцяв розповісти легенди та міфи про Лису гору. В нас лишалося дві вільних години. Я планувала закинути речі до намету, а потім прогулятися та помилуватися краєвидами. Але з намету мене не випустила Ліза.

— Дивись Ксю! Я все приготувала! Казанок, трави, плащі з капюшоном…

— А це що? — перебила я

— Це носи! Подейкують, що відьми з Лисої гори усі з довгими носами, от я і нам придбала, щоб не вирізнятися та не привертати увагу. — серйозно сказала Ліза.

Я не витримала та розреготалася. Ліза тільки закотила очі.

— От побачиш потім! І дякую мені скажеш! — зараз це звучало як погроза від неї.

Час у наметі під сварки та сперечання пройшов непомітно. Ось і восьма вечора. Час вечері на свіжому повітрі. Ми підійшли до вже розпаленого вогнища, у котлі, щось булькало.

— Це трав’яний чай. — пояснив гід. — Сідайте дівчата та уважно слухайте!

Усі затамували подих в очікуванні неймовірних, містичних історій. А гід продовжував.

— Лиса гора розташована в Голосіївському районі нашої столиці. Займає сто двадцять гектарів. Тут є багато таємничих стежок та старих, навіть, вікових дерев. Одному Богу відомо, що вони «бачили» за своє життя.

Колись наші предки, за часів язичництва, влаштовували тут свої обряди та поклонялися своїм богам. Тому на цій горі, під час прогулянки ви можете натрапити на різноманітні ідоли, на місця жертвоприношень та на статую Перуна. Вдень тут гуляти безпечно, а от в ночі я б не радив вам виходити з наметів.

— Чому?! Чому? А що може трапитись? — наперебій запитували туристи.

— Вночі, а особливо цієї ночі, може відбутися що завгодно. — таємниче сказав гід і замовк.

— Чим ця ніч така особлива? — запитала чорноволоса дівчина.

— Ця ніч на Івана Купала!

— І що? — втрутився у розмову лисуватий чоловік.

— А те, що це магічна ніч. — відповів гід. Трохи помовчав, а потім продовжив під зацікавлені погляди присутніх. — Цієї ночі, на цій горі буде відбуватися усіляка чортівня. І звичайним смертним цього краще не бачити. Подейкують, що від побаченого звичайні люди сходять з розуму, а деякі, взагалі безслідно зникають і їх ніхто не може й досі знайти.

На цьому гід завершив свою розповідь та почав спокійно розливати нам трав’яний чай.

— А якісь подробиці будуть? Ну там розповіді очевидців, наприклад. — не витримала я.

— Є одна розповідь. Слухайте уважно! — гід віддав останнє горнятко з чаєм, зручно вмостився та продовжив. — Кожен рік, в ніч на Івана Купала, на Лисій горі збираються відьми, щоб розпочати свій шабаш. Вони розпалюють багато вогнищ, у середині розпалюють найбільше. Довкола кожного вогнища сидять відьми та підтримують вогонь постійно підкидаючи хмиз або дрова. Довкола найбільшого вогнища сидять найстаріші, наймогутніші відьми з блискучими  очима, найдовшими носами та розчухраними патлами. Видовище я вам скажу, недуже приємне. Хоч сам не бачив. — гід аж здригнувся від уявленого. — Між тими страшними відьмами сидить на високому троні з хмизу та гілок їхня цариця. З довгою варехою в руці та вужевою короною на голові. Вона сама стара, товста, бліда, з маленькими злими очима та з величезним тулубом.

Над вогнищем висить на ланцюгах величезний котел з якимось чортівським варевом. Цариця мішає варехою в тому котлі вивар з вужів, жаб, гадюк, сердець упирів, з різних частин усілякої нечисті, з різної отруйної трави, який потім відьми розносять по світу людям на отрую, хвороби та смерть.

В той час, поки цариця варить своє зілля, інші відьми виводять поміж тими вогнищами дивні хороводи. Та грають у різні ігрища. Заманюють до себе випадкових перехожих та невідомо, що з ними роблять. Тому в цей час краще не потрапляти їм на очі. Бо заведуть у свій хоровод і більше не відпустять.

Після  ритуального дійства відьми сідають за вечерю зі страв без солі. А вже перед світанком сідають кожна на свою мітлу і летять у свої домівки.

— А до чого тоді тут підземелля? — запитав хтось з туристів.

Гід моторошно посміхнувся. І продовжив розповідь.

— Лиса гора завжди була дволикою. Вона мала таємне, підземне життя. Все почалося ще у тисяча двісті сороковому році. У схроні, викопаному у горі, кияни ховалися від нашестя хана Батия. За його наказом всі входи до підземелля були замуровані. Страшною смертю тоді загинуло понад тисячу людей. Після цієї трагічної події магія та містика оповили Лису гору і вона приглянулася відьмам завдяки своїй містичній енергетиці. З того часу на Лисій горі почали влаштовувати відьомські шабаші.