Читати книгу - "Зло, тиша і равлики, Ігор Даровський"

    – Я не проти, що ти називаєш себе «ми», чуваче, чесно, – Левко намагається вести розмову зі мною і керувати стареньким «ланосом», який просто зараз сутужно перемагає ґрунтову дорогу. – Але я знайомлю тебе з місцевими, отримую гроші і чекаю в найкращому тризірковому Полтавському готелі, подалі від всіх цих гараздів.

    Це наша звичайна гра з Левком. Він продає мені історію, набиває собі ціну та ступінь жаху, а потім намагається заробити ще трохи за свою неоціненну допомогу.

    – Левко, ну ми ж не перший рік працюємо. Ти що дійсно хочеш покинути мене тут одного?

   – Мушу, – він позіхає. – Я вже замовив номер з видом на залізну дорогу. Кажуть, що стукіт коліс потяга допомагає розслабитись.

   – Плюс 25 відсотків і завтра я підвищу статус твого Полтавського готелю на одну зірку. І з мене вечеря в гарному ресторані.

   – 30 відсотків і столик в «Лілеї».

   Я удаю, що вагаюся, хоча розумію, що вже погодився. І він це теж розуміє.

   – Добре, – я дістаю маленьку екшн камеру, – але за «Лілею» ти ще візьмеш на себе приховану зйомку.

   Наш перший герой мешкає з мамою. За два місяці йому буде вісімнадцять, але вона не відходить від нього ні на крок. Уважно спостерігає як я налаштовую камери для інтерв’ю, виставляю світло і лише після цього дозволяє повісити на себе мікрофон. Спочатку я планував, що буду ставити хлопцю запитання, а він писатиме відповіді на планшеті. Але мати наполягла, що вона сама розкаже його історію. Зараз дивлячись на Вадима я розумію чому. Хлопець на диво спокійний. Я б навіть сказав апатичний. Він майже не реагує на зовнішні збудники і ніби знаходиться десь в іншому місці. Коли я називаю його ім’я нічого не відбувається. Гарний початок.

   – А ви точно мені заплатите гроші? – мати вирішує одразу взяти ситуацію під контроль.

   – Спочатку історія – потім гроші, – я занадто довго живу на цьому світі, аби платити не отримавши матеріал. – Розкажіть що сталося…

   – Ми переїхали сюди кілька років тому. Тут спокійно і моїх равликів нічого не турбує.

   – У неї тут равликова ферма, – підказує мені на вухо Левко, але я відмахуюсь від нього, аби не псував інтерв’ю.

   – Вадим допомагав мені у всьому і готувався за скаутською програмою. Він займається спортивним орієнтуванням на місцевості і вони с хлопцями часто влаштовують собі квести у лісі. Зазвичай це заздалегідь погоджені маршрути від організації, але цього разу вони чомусь вирішили спробувати щось нове. Я не знаю звідки вони знайшли інформацію про те прокляте місце…, – в неї починає тремтіти голос, але вона намагається опанувати себе. –  Аби все було чесно вони вимикають телефони і йдуть тільки за компасом і картою. Ночують у лісі і повертаються. І цього разу теж все було як зазвичай. Я дала Вадику їдла, так щоб і на хлопців вистачило… Він подзвонив мені перед тим як вимкнутися і сказав, щоб чекала наступного дня. І все. Більше я його не чула, – вона починає плакати.

    Вона гарна грає свою роль, але здається, все ж таки грає. Її головна помилка: вона розповідає свою історію занадто послідовно. Так буває коли ретельно готуєшся до інтерв’ю або вчиш написаний текст. І хоча виключення бувають, зазвичай люди не такі послідовні. Особливо, коли нервують. Хоча можливо я просто перестав довіряти. І це більше моя проблема….

    – Тобто наступного дня вони не вийшли на зв’язок? – навіть якщо це обман, я продовжую залишатися у рамках затвердженого сценарію. Мене влаштовує те, що я бачу на камеру. Чим більше емоцій, тим краще для історії.

    – Ні, – вона проводить долонею по волоссю сина і це перший спонтанний жест, який багато про що говорить. Вона дійсно любить його. Тож може я зарано зробив хибний висновок? – Їх знайшли десь за тиждень. Неподалік від цих розвалин. Усі були здорові, неушкоджені, але не розмовляли. Ось подивіться на нього? Чи мають ті лікарі совість називати цю дитину здоровою?

   – Чи є у Вас фото сина до цього інциденту? –  я намагаюся давати таким подіям нейтральні назви, аби не нагнітати атмосферу.

   – Так, все тут, в комп’ютері. – Вона бере старенький ноутбук зі стола. Думала зробити йому подарунок на вісімнадцять, фотоальбом і як раз зберегла все в одному місці, – вона показує мені фото. На них хлопець, схожий на Вадима зафільмований зі своїми друзями-скаутами. Схоже, що вони дійсно давно займаються цією справою. На фото усі усміхнені та сповнені життя. У кожного з них абревіатура «SEP» на капелюхах, і я вирішую одразу запитати про це.

   – «SEP» - це назва їх загону?

   – Ці хлопці усі вересневі. Ось і загін назвали «September», – мати посміхається, ніби згадуючи гарні часи, – у нього ще кубки та шеврони в кімнаті. Якщо треба я принесу.

   – Можна я зроблю кілька кадрів? – я дивлюся на Вадима, але він і досі не реагує. Дивиться в одну точку ніби нас тут взагалі немає.

   – Спочатку гроші – потім кадри, – вона закриває ноутбук, і я лізу в наплічник за конвертом.

   – Ось, – я чекаю поки вона перерахує купюри. – І мені потрібні контакти інших дітей.

   – Зараз подивлюся, вони у мене були записані окремо, – мати відходить до столу і я починаю знімати. Загальний план кімнати. Презентаційний акваріум з рибками та великими равликами із чорними конічними мушлями. Ще кілька деталей. І потім зупиняюся біля хлопця аби зняти портрет.