Читати книгу - "Зло, тиша і равлики, Ігор Даровський"

   – Вадим, я теж народився в вересні, –  намагаюся викликати реакцію у хлопця, але він ігнорує мої спроби. – Не хвилюйся, це просто відео.

    Я наводжу на нього камеру і наводжу фокус. У нього правильні риси обличчя і очі, які колись були блакитними та живими. І підходжу ближче і затамовую дихання, коли він різко спрямовує погляд в об’єктив. Здається, що Вадим дивиться просто мені в очі.

   – Він прийде, – шепоче хлопець і в його очах я не бачу нічого людського.

   – Ти це чув? Він шипів немов змій, – я виходжу з будинку сповнений емоцій і вже у машині ще кілька разів передивляюся відзнятий фінал із загадковим посланням Вадима.

   Різки рухи, очі, з якимись бісівськими вогниками, шепіт про якесь наближення. Все це було кінематографічно і я вже уявляв як виглядатиме анонс цієї пригоди.

   – «Він близько». Про кого це він? – бачу, як мати Вадима виходить на двір і телефонує комусь, іноді кидаючи погляди у наш бік.

   – Про диявола. Про кого ж ще, – Левко заводить авто, – ці біснуваті завжди про одне й те ж торочать. Я таких одразу пізнаю. Ці хлопці побачили справжнє зло і воно їх забрало до себе. Все. Немає більше твоїх хлопців, тому і голосу у них немає.

   – Цікава версія, – я роблю помітки у своєму блокноті, – Ти казав, що такі випадки бували й у лікарні, яка згоріла. Звідки інфа?

   – Скажу тобі правду, чуваче. Мені надіслали всю цю історію на електронку. З адресою, інфою про підлітків і історичними відомостями про «тишу». Підписано як історичний клуб «Полтавські бескиди». Тут і адреса є, – Левко швидко вводить у телефон назву вулиці і населеного пункту. – Дивись, по карті вони тут недалеко. Кілька кілометрів на північ.

   – Тобто ти мені інформацію просто передав, навіть не перевіряючи? Такий в тебе «залізобетон»? – не хочу здатися ханжею, але фактчекінг у Левка був такий собі. Йому б у новинах працювати.

   – Що до них? Чи спочатку усіх хлопців послухаємо? – він знизує плечима, мовляв, «історія то є». І дійсно – історія є, але невідомих з кожною хвилиною стає все більше. І мене не полишає відчуття, що щось у цій всій історії не сходиться. Зло, тиша і равлики? Цікаво чи сподобається підписникам така назва?

   – Якщо всі інші такі ж зомбі, як і Вадим, то особливо нічого нового ми не почуємо. Тож думаю для контенту цікавіше буде зняти сюжет про загадкового листовідправача. Поїхали на ті бескиди, а там буде видно.

   – Якщо доведеться ночувати в дорозі, буде подвійний тариф, – одразу наголошує Левко.

   – Добре, бізнесмен, поїхали вже, – Левко вирулює на дорогу, а я заходжу в інтернет, намагаючись знайти хоча б пару слів про загадкове історичне товариство.

   За даними з відкритих джерел товариство «Полтавські бескиди» займалися відновленням історичних пам’яток регіону. На головній сторінці було кілька фраз про дивні піраміди-усипальниці, що колись давно побудували дипломати російської імперії, надихнувшись славетними єгипетськими пірамідами. Саме ці древні артефакти вони і планували відреставрувати. Головний офіс «бескид» знаходився біля однієї з цих споруд, сплюндрованої та забутої вже багато років.

   – Ти знав, що цей дипломат Залеський спеціально привіз з Єгипту статую Ізіди, яку встановив на вході до піраміди, – я дивлюся на старі фотографії, які демонструють дивну пірамідальну споруду, що є явним кітчем навіть на початок 20-го сторіччя. Погані декорації для фільму жахів.

   – Єгипетські піраміди в полтавській області, це точно не сюжет, а золота жила, – Левко тримає руль і коситься на фото в моєму планшеті. – Ізіда то хто?

   – Богиня родючості та материнства в стародавньому Єгипті. За деякими джерелами вважалася ще й годувальниця померлих, які живуть в потойбічному світі. Є такий манускрипт називається «текст пірамід» і там є згадки про підземне царство Дуат, що ще називають Полями Іару або країною, де померлі отримують нове життя.

   – Щось забагато смерті для такого маленького регіону,  – Левко перевіряє наше знаходження по навігатору. – Через п’ятдесят метрів ми маємо побачити…

   Я дивлюсь у вікно і вона відривається нам: занедбана конічна споруда, з червоної оббитої цегли. Вона досить висока та досі претензійна, хоча й стомлена вандалами та написами вульгарного характеру. По периметру, піраміда обгороджена забором із логотипами товариства і яскравими дизайнерськими моделюваннями майбутньої піраміди після реставрації.

   – Бачу реставрація просто парує, – я виходжу із машини і дістаю камеру з мікрофоном. Записую кілька слів біля забору та знімаю плани споруди. Якщо взяти за правду те, що будівлі мають певну енергетику, то від піраміди Залеського віє холодом та смертю.

   – Навіщо люди таке будують, – Левко теж робить кілька фото на телефон. – Ну що це таке має бути?

   – Це усипальниця. Склеп, – я підходжу ближче і намагаюся знайти шпаринку в заборі. – Дипломат побудував її для себе і тут його і поховали…

   – А потім у 1917 році останки Залеського викинули, а споруду пограбували, – ми навіть не помітили як до нас підійшов кремезний чоловік у кепці із лого «ТПБ». – Після цього тут був молокозавод, громадський туалет і навіть звалище. Але тепер є ми і наша місія відновити це історичне місце. Михайло Раптовий, директор «Полтавських бескид», – чоловік простягає мені руку.