Читати книгу - "Зло, тиша і равлики, Ігор Даровський"

   – Ось чому ви так раптово з’являєтесь, Михайло, – я тисну йому руку і дістаю візитівку. – Ми представляємо блог «Портал у пітьму» і від вашого товариства моєму колезі хтось прислав лист про «аномальну садибу» та хлопців, що втратити голоси. 

   – Портал у пітьму! – Михайло знімає кепку і імітує стародавній реверанс. – Це велика честь для нас. Ми навіть і подумати не могли, що такі поважні люди завітають у нашу глушину. Це треба відсвяткувати, – в його очах загоряються бешкетні вогники. – Запрошую вас до мого офісу і думаю, що машину можете лишати просто тут! Сьогодні ви вже нікуди не поїдете.

   Офіс товариства знаходився у будівлі просто за пірамідою. Раніше тут було щось на кшталт школи, але через зменшення населення в районі кількість шкіл скоротили і частину будівель дозволили здавати в оренду. Михайло зайняв кабінет директора. Він доволі просторий і знаходиться на першому поверсі з вікнами на сакральну споруду. На стінах фотографії скелетів тварин і людей з біологічних атласів та велика картина рибки-ліхтаря. Окрім директора разом з нами за столом кілька працівників – археологи та історики, що працюють над реставрацією.

   – Ми дуже любимо Ваш канал за об’єктивність, – директор розливає по чаркам холодний самогон. – Для інтернет-каналу ви проводите неймовірно точний фактчекінг. Тож ми вирішили, що вас може зацікавити ця історія.

   – Я не зовсім розумію як «Тиша» пов’язана із діяльністю вашої організації, – я не дуже люблю застілля, адже знаходжуся вже не в тому віці, аби пити на рівні із досвідченими археологами. Але саме застілля – один з найкращих методів отримання інформації. Саме тому наша прихована камера, працює відтоді, як ми сіли за стіл. 

   – Це ж найцікавіше, – директор дістає з шухляди пошарпану теку із фотографіями. Подивіться – це кілька фото славетних полтавських пірамід. Ми думали, що їх лише дві, але коли шукали матеріали по архівах, то знайшли ось це…, – він повільно викладає різні фотографії на стіл. Я бачу декілька фото усипальниці Залеського – ці ж самі фото викладені на сайті «бескид», потім йдуть ще декілька фото другої піраміди. Вони називають її піраміда офіцера Чорневича і ця споруда знаходиться за кілька десятків кілометрів звідси у Кременчуцькому районі. І потім йдуть ще кілька фото – на них теж піраміда, але точно інша. Над головним входом встановлена фігура тварини, схожої на цапа.

   – Третя піраміда? – я дивлюся на Михайла та археолога, які посміхаються.

   – Саме так, – директор розливає наступну партію алкоголю. – І здогадайтеся де саме вона знаходилася?

   – Ну якщо ми шукаємо паралелі «тиші» і цих пірамід, то дозволю собі передбачення, – вступає у розмову Левко, – що це піраміда Кройцмана.

   – Бінго, – Михайло випиває чарку і продовжує, – наші дослідження показали, що піраміди Залеського і Чорневича мають ярусну структуру. Тобто те, що ви бачите на поверхні – це лише верхівка айсберга. Зараз ми знайшли що ці будівлі мають як мінімум 4 поверхи униз і якщо поховання знаходилося на нульовому, тобто на поверхні, то для чого будувалися приміщення унизу ми досі точно не знаємо. Але судячи з вівтарів із зображенням цапа, ми маємо припущення, що там відбувалися певні ритуали культу сатани, – Михайло демонструє нам вже сучасні фото, на яких видно результати їхніх досліджень.

   – На піраміді Кройцмана теж зображення цапа, – судячи з фото ці зображення ідентичні.

   – Саме так, – директор задоволено посміхається, – ми вважаємо що усі ці три піраміди мають між собою зв’язок. Тобто навіть їх розташування не є випадковим. І якщо подивитися на мапу і поєднати їх лініями… то вони утворюють трикутник.

   – Я сподіваюсь магічний? – випиваючи Левко ставав трохи саркастичним.

   Проте директор та інші залишають його сентенцію без відповіді. Я дивлюся на точки і бачу, що третя піраміда знаходиться поряд із селом звідки ми тільки-но приїхали. І я вже здогадуюсь де саме вона побудована.

   – Третя піраміда побудована на території будинку Кройцмана?

   – Так, – Михайло киває, – але найцікавіше питання інше, – він дивиться на мене, сподіваючись, що я проговорю його в голос і не розчаровую його.

   –  Як часто траплялися випадку втрати голосу у місцях розташування цих споруд?

   – Ви навіть не уявляєте наскільки часто, – директор наливає нам алкоголь і я розумію, що від таких доз нектару я і сам втрачу голос доволі швидко.

   – Панове журналісти, – бадьорий голос директора висмикує мене з безодні сновидінь. Голова болить нестерпно і мені складно навіть відкрити очі. Але я роблю надзусилля і знаходжу себе у невеликій кімнаті якогось напівпідвального приміщення. Поряд сопить Левко. Він в самих трусах, а наш одяг розкинутий по полу у довільному порядку. Я намагаюсь сісти і розумію, що пристебнутий за руки та ноги до ліжка шкіряними наручниками. Та що тут коїться?

   – Агов, шановні! – намагаюся звільнитися, але наручники тримають досить добре.

   – Прокинулись вже, – у кімнату входить Михайло. Він ідеально виголений та свіжий. Жодних ознак того, що він вчора випивав смертельні дози алкоголю.

   – Що коїться, пане Михайло? – я смикаю руками, демонструючи, що пристебнутий.

   – Розумію що виглядає дивно, але все це ми зробили для вашої безпеки, – Михайло допомагає мені звільнитися. – Ви вчора таке виробляли… одразу видно, що із столиці панове до нас приїхали. З вогником та креативом. Ми в глибинці до такого не звикли. Тож, аби ви тут все та всіх не побили, нам довелося вас трішки заспокоїти.