Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Кьерн почув нашу розмову і знову визирнув надвір.

– Тає? Я думав, ти там, – невизначено кивнув убік околиці.

– Там? Хіба не в курсі, що з «там» ми розійшлися давним-давно? – огризнулась я.

Сусід скривився, через що шрами, що хрест-навхрест перетинали його обличчя, перетворили колись вродливі риси на потворну маску.

– Не награєтесь? Як діти малі… Щось не так – і смертельна образа… Пора б уже повернутися в реальність, га?

– Та ну тебе! Зі своїми справами розберись! Знайшовся майстер зі стосунків!

– Як знаєш. Лист справді з Рена?

Від Кьерна я не збиралася нічого приховувати. Він був людиною з мого минулого. Точніше, з реального минулого – для мешканців Борсуків у мене знайшлося не лише нове ім'я, а й нова біографія. І він колись називав мене Атайєю Тавеннською… Сім років минуло, а спогади анітрохи не потьмяніли. Хоча, зізнаюся, його нинішня фізіономія спочатку лякала… Поки я не дізналася, що шрами Кьерн отримав через мене.

– Можливо. Тут темно, печаток не видно.

– А-а-а… Тоді до завтра. – Сусід не проявив особливої зацікавленості. – Будуть новини – заходь.

Його широка спина, обтягнута темною сорочкою з дрібною вишивкою, зникла за парканом. Я скорчила невдоволену пику і повернулася в хату. Ну так, минули ті часи, коли юний Кьерн заглядався на пустоголову княжну. Тепер у нього сім'я, а мені треба самій розбиратися зі своїми проблемами.

Свічка коптіла й миготіла. Не завадило б підрівняти ґніт, але мене це не турбувало. А ось те, що в сусідній хаті яскраво горіла якась магічна штукенція з рівним полум'ям і без нав'язливого запаху, дуже дратувало. Втім, якби моя сестра була чаклункою, я б користувалася магією з іще більшим розмахом.

Сувій упав на присадкуватий стіл, печатка стукнулась об дубову стільницю і розкололася. Одна з половинок покотилась до краю, друга підкотилася до свічки. Я сіпнулася, намагаючись зловити обидві – ясна річ, безуспішно. Вогник колихнувся, бризнув іскрами, висвітлив малюнок…

Корона?! Напевно, очі мені брехали! Зізнаюсь: із самооцінкою у мене все гаразд, але я знала, що ніколи не отримаю листа з королівського палацу. Його величність Треннан надіслав послання мешканці забутого богами Підлісся? Ну-ну, зустрічала я тих, хто писав у Рен, всерйоз очікуючи відповідь… Бідолахи, з них навіть сміятися було соромно.

Довелося нишпорити по ворсистому килиму, намацуючи іншу частину печатки.

Виноградна лоза?! Розгортати сувій стало значно спокійніше, хоча питання не зникли.

Виноградна лоза та корона – герб Академії магії, а магія у моїй підсвідомості означала свояченицю Кьерна, що забезпечувала рідню різноманітними чаклунськими знаряддями. Втім, Мела давно порвала і з Академією, і з гільдією. Їй не подобалися обмеження, до того ж вона ніколи не гналася за славою.

Але рівні рядки стверджували дещо неймовірне. Якоїсь миті я подумала, що давня знайома розум втратила – те, що вона писала, настільки не збігалося з її характером, що й уявити складно.

Мене називали подругою та пропонували роботу. Роботу! Мені! Тій лінивій егоїстичній Таї, яка краще житиме надголодь, аніж зайвий раз поворухне пальцем! Тій, чиє бачення світу викликало у зазвичай байдужої до всього Мели напади люті! Та я охочіше…

Погляд натрапив на розмір платні, і обурення згасли самі собою.

Десять золотих монет.

На тиждень.

Термін – три місяці.

Для порівняння – у Підліссі власник серебринки вважався багатієм.

З таким сезонним підробітком я ще не стикалася. Можна було думати що завгодно, проте послання заслуговувало на уважніше прочитання.

Після десяти перечитувань суть листа не змінилася. Мела кликала мене в Рен, обіцяючи золоті гори. Начебто ні до чого не причепишся… На жаль, природна підозрілість заважала насолодитися тріумфом.

Варіантів лише два. Перший: Мела перейнялася моєю вбогою долею і, дізнавшись про хлібне місце, замовила слово. Другий: кожну монетку доведеться відпрацювати кров'ю, причому своєю.

Зважаючи на приписку: «Не смій нічого розповідати Ів! Їх із Кьерном це не стосується», останнє здавалося дуже ймовірним.

«Ніколи не хотіла в столицю», – міркувала я, готуючись спати.

Воно мені треба? Дорога, пригоди, неприємності…

«І сто двадцять золотих, яких вистачить на сто двадцять років шикарного життя», – нагадала підхоплена в мандрах меркантильність.

Кілька перин, накритих гладкими простирадлами, запевняли, що комфорт мені подобається не менше, ніж неробство.

Вранці рішення з'явилося само собою, бо спустошений ремонтом гаманець нещадно доводив: нікуди я не поїду, навіть якщо раптом накотить таке бажання. Рен далеко, за портал заплатити нічим. Поки дістануся звичайним способом, мине місяць, а то й півтора. Ніхто мене стільки не чекатиме, тому досить розмірковувати про нездійсненне – час готувати сніданок.

Як на зло, пропозиція, ставши недосяжною, набула незрозумілої привабливості й відмовлялась іти з думок. Мене розбирала цікавість не стільки до грошей, скільки до причин, що спонукали Мелу зв'язатися з ненависним їй збіговиськом магів. І чому вона згадала саме про мене? Невже… Та ні, історію з драконами давно закінчено, Тавенна більше в людей не на вустах.