Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Годі! Безглуздо будувати припущення. Це не моя справа, – заявила я маленькій каструльці з юшкою, що витанцьовувала на плиті. Взагалі-то не треба було ставити її на сильний вогонь, але готування їжі належало до моїх слабких сторін і особливого значення це не мало. – Живемо як жили. Столиці – столичне, Борсукам – бор… Ах ти ж!

Кришка злетіла, вариво виплеснулося на розпечену залізяку, кухню миттю заволокло парою. Я поспішила відчинити вхідні двері, пораділа свіжому повітрю, зворушливо прислухалася до цвірінькання крихітної рудувато-сірої пташки, що примостилася на воротах… І пом'янула Руйнівника разом з усіма його створіннями, бо над парканом стирчала скуйовджена голова вчорашнього крикуна.

– Атайя Мер… – прохрипів він, судорожно чіпляючись пальцями за гострі дошки. – Ще одне-е-е! – Світлі патли зникли, глухий удар свідчив про те, що молодик приземлився на м'яке місце.

Коли я вийшла надвір, він уже встав. З гідністю вклонився, вибачився за інцидент і вручив невелику коробочку, майже заклеєну нерозбірливими восковими печатками.

– Додаток, – пояснив без глузування. – Вибачте, вчора забув, а після іншої доставки згадав. І, будьте ласкаві, розпишіться у відомо… Гаразд, я сам, – зітхнув, побачивши мій похмурий погляд. – А відгук для гільдії від вашого імені написати можна? – запитав із надією. – Ну, підпис же однаковий буде… Можна?

– Та хоч п'ять. Щасливо.

Ворота брязнули, зачиняючись. Я розпотрошила «додаток» без жодних побоювань і мимоволі посміхнулася. Мела у своєму репертуарі! Все під контролем, нічого не можна залишати на самоплив… По суті, вона – моя повна протилежність, і добре це знає. Але минулого року ми успішно працювали разом. Може, тому їй захотілося запросити мене в чергову авантюру?

– Тає, що там у тебе? – долинуло з-за огорожі, що розділяла мій двір і сусідську садибу.

– Нічого, – поспішила запевнити я.

– А нам надійшов лист від Мели! Хочеш почитати?

– Звичайно! – Зобразити ентузіазм вийшло з першого разу. – Зараз зайду!

– Ні-ні, малюк спить! Стривай, сама принесу.

Прибрати плиту до приходу Ів не вдалося. Сусідка переступила поріг, насторожено принюхалася, наморщила тонкий ніс…

– Щось пригоріло, – повідомила про очевидне. – Ось, дивися! – У мою руку потрапив зім'ятий аркуш паперу. – В неї все добре, до осені повернеться додому.

«Ага, повернеться», – скептично подумала я, розглядаючи кривуваті рядки. З подорожі по Суші, а не з Рена, хе-хе. Ех, щось точно назрівало. Для Мели Ів була сенсом життя. Вона ніколи не брехала сестрі.

Раніше не брехала.

– Кьерн казав, до тебе вчора листоноша заходив?

Я окинула поглядом невисоку, трохи повненьку жінку в незмінно ошатному одязі, що була мені не тільки сусідкою, а й у якомусь сенсі наставницею, і збрехала без тіні сумнівів:

– Так. Майстер, який лагодив дах, надіслав рахунок. Слухай, ти ж знаєш, що в мене зараз дурня якась із оцим усім? Може, варто з'їздити кудись? Літо на порозі… До моря, наприклад? Чи у Ліси?

Ідею з поїздкою Ів схвалила, проте море її не приваблювало. Далеко, дорого… Зійшлися на тому, що я вирушу в Жать – велике ліське місто, де ніби й цивілізація на пристойному рівні, і до природи рукою подати.

Сусідка з пів години поговорила про все на світі, потім пішла, не забувши запросити мене на обід.

Я трохи підмела, всоте зважила «за» і «проти», знову розкрила коробочку з печатками…

Золота монета тьмяно блищала в напівтемряві вітальні. Вона здавалася справжньою. За неї можна було б придбати цілу вулицю. А ще стільки вимагали за портал туди й назад у Рен.

«Чом би й ні?» – спало на думку.

Це ж не назавжди. Усього три місяці… І потім, якщо запропонована Мелою «легка управлінська робота» виявиться надто складною, грошей вистачить, щоб повернутись. Я нічого не втрачаю. Зрештою, ця монета не моя.

– Збираємось!

Хатина не озвалася навіть луною. Вона виблискувала новизною, радувала серце чистотою, належала мені цілком і повністю. Тепер лише мені. Це засмучувало і тішило водночас.