Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

 

♡♡♡ 

 

– То, що ти збираєшся робити далі? 

Ми з Трейсі зустрілися в нашому улюбленому винному барі, після мого походу до поліцейського відділку. 

– Ще не знаю, – знизую плечима. – День чи два відпочину, а потім буду думати. 

Ми замовили сирну тарілку та якесь вино, що надійшло до бару нещодавно. Новинка. До речі, дуже смачне вино. 

– Даніелю вже сказала? 

Перевіряю чи немає пропущених, або повідомлень від нього. Засмучено зітхаю і блокую екран телефону.

– Я хотіла, та він не відповів на дзвінок, – наколюю сир на дерев'яну шпажку і кладу до рота. – А повідомляти такі новини через повідомлення не хочу. 

– Не треба, краще купи щось смачненьке і розкажи особисто вдома за вечерею. 

– Якщо він прийде на неї. – Вимовляю доволі агресивно це речення.

– Воу, подруго, ти чого?... Давно це почалося? 

– Трейсі, він не зраджує мені. 

Чудово знаю, що вона подумала, тож вирішую розвіяти ці думки. 

– Звідки знаєш? – Кидаю на неї засуджуючий погляд. – Та годі тобі, я тільки рада, що він не зраджує тобі! Просто… Це завжди починається з затримок на роботі.

– Не завжди! 

– Ну добре.. у семидесяти випадках зі ста. 

– Трейсі, не нагнітай! 

З Трейсі ми дружимо не більше шести років, десь п'ять з половиною, чи близько того, за цей час ми пройшли всі можливі випробування долі: Зрада її нареченого, смерть батьків Трейсі, смерть моєї бабусі, вступ до університету, відсутність грошей, невдалі стосунки, пограбування, бійки, зрада друзів і так далі. За цей короткий термін ми стали найближчими людьми одна для одної, тож не дамо одна одну в образу. З появою Даніеля у моєму житті Трейсі уважно “слідкує” за ним і каже мені бути уважною, бо чоловіки ще ті козли, – за Її словами. 

– Вибач. 

Випиваємо ще по келиху вина.

– Якщо я хочу встигнути до вечері, то нам час завершувати ці посиденьки. – Дивлюся на наручний годинник. – Вже майже шоста. 

– Шоста?! – Різко встає зі свого місця. – Чорт! Я мала вже бути на малюванні! 

Поспіхом збирає всі своє речі. 

– На якому малюванні? 

– Я потім розкажу! – Майже за секунду зникає за дверима бара. 

– Ну так звичайно, буду чекати. І я тебе люблю тебе, Трейсі. Па-Па. – Пошепки сама до себе. 

Дістаю гаманець і кладу ще одну купюру до той, що залишила подруга, збираю речі й виходжу на вулицю. Свіже повітря те що треба після кількох келихів вина. Бар не далеко від мого будинку, тож я вирішую трохи прогулятися пішки, оскільки погода просто неймовірна. 

Будинок, де ми живемо з Даніелем, залишився мені у спадок від бабусі. Дан постійно хоче щось змінити в ньому, та я не готова зараз. Бабуся робила нещодавно сучасний ремонт там і змінювати щось просто немає сенсу. Бабуся дуже багато сил та любові вклала в інтер'єр цього будинку. 

Від згадки про бабусю я засумувала, та втрималася від чергового пориву сліз. 

 

♡♡♡ 

 

Як я і думала, Даніель не прийшов на обід і досі навіть не зателефонував мені. Невже так важко було хоча б повідомлення написати, бачив же пропущений від мене. А раптом би зі мною щось трапилося? Щоб він робив, якби мене сьогодні збила та машина? 

Іноді мені здається, що почуття Даніеля не такі сильні, як мої, або вже охололи і він не може мені про це сказати. Думає, що я можу дуже гостро відреагувати на таке зізнання. Звичайно характер в мене не дуже.. але ж не з ним! Поруч з Даніелем я ніколи не веду себе агресивно. Ніколи. 

Двері до будинку відчинилися саме у той момент, коли я ховала вже холодну вечерю до холодильника. 

– Келі, ти де? – Лунає його втомлений голос у коридорі.

– На кухні.

За декілька секунд голова чоловік зазирнула до кухні і тільки потім він зайшов й сів за стіл. 

– Господи, я так втомився за весь день, – знімає окуляри і заплющує очі. – Уявляєш, бос змусив мене переробити все з самого початку! А чого? Бо йому не сподобалася графіка! Яким боком я до тієї графіки? Козел! 

І так майже кожного вечора. Ні “привіт”, ні “як твої справи?”, ні “я сумував за тобою”. 

– Хочеш їсти? 

– А що є? – Улюблене питання.

– Картопляне пюре і відварені яйця. 

– І все? – Нарешті дивиться на мене. – Закінчилися продукти? 

– Ні, я просто не хотіла готувати.

– Давай хоча б щось, – знімає піджак. 

– Навіть не спитаєш чому я телефонувала? 

– Ти телефонувала? – Перевіряє мобільний і робить здивований вираз обличчя. – Вибач, не бачив пропущеного. 

– Ага. 

– Щось сталося? – Продовжує дивитися в екран телефону.

– Ні, що ти.. нічого. 

– Келі, будь ласка не починай! – Підвищує голос. – Я цілий день вислуховував звинувачення, то дай мені хоча б вдома відпочити! 

– Навіщо ти тоді працюєш на такій роботі, де тебе не цінують? 

– Бо я не ти, Келі! Я не можу дозволити собі все життя працювати на “низькій” роботі через жахливий характер! 

Настає тиша. Гнітюча тиша. Ковтаю в'язку слину і намагаюсь “переварити” те, що тільки що почула. 

– На “низькій” роботі? 

– Келі, це не..

– Жахливий характер? – Проводить язиком по губі. 

– Я не це хотів сказати, просто вирвалося. 

– Нам краще зараз побути окремо, – Хочу пройти, та він хапає мене за руку.

– Келі..

– Відпусти! 

– Келі! 

– Нам краще побути окремо, бо мій “жахливий характер” може вийти назовню! 

– Чорт.. 

– До речі, – зупиняюсь. – Мені звільнили з моєї “низької” роботи!

Поспіхом піднімаюся на другий поверх будинку до нашої спальні, потім знаходжу ключ від горища і лізу туди. Це місце бабуся робила спеціально для мене. Там навіть Даніель не був. Трейсі лише один раз була тут, і як вона сказала: «Горище виглядає, як схованка, що ожила з урбаністичної казки!»