Читати книгу - "Різдвяне Чорничне Диво, Ольга Томашук"

Зійшло сонечко, прокинулась маленька білочка. Вона почала метушитись та перевіряти свої запаси. На себе одну їй усього б вистачило на цю зиму, а тут з’явилась дивна гостя, якій треба допомогти пережити ці холодні місяці. Білочка ще не знала, що Чорничка не збирається затримуватись надовго. Тому господарювала у своїй схованці намагаючись зрозуміти чи вистачить її запасів на двох. Чорничка відкрила свої жовто-зелені очі, потягнулася. Принюхалась. Її улюбленими курочками і не пахло. Животик забуркотів, хотілось їсти. Білка метушилась в Чорнички почали просинатись раніше їй невідомі відчуття. Їй чомусь дуже хотілось схопити білку. Але наша киця була вихована, вона розуміла, що з її сторони це було б не дуже чемно, та й маленьких ображати не можна, тому кицюня відштовхнула своїм лобом руду, щось промуркотіла і стрімголов вистрибнула з дупла і з головою провалилась у величезну, сніжну кучугуру. Білка щось там зверху тріскотіла, метушилась, перестрибуючи з гілки на гілку та намагалась зрозуміти куди зникла її нічна, таємнича гостя. Чорничка вилізла з тої купи снігу, обтрусилась і переминаючись з лапки на лапку почала думати в яку сторону їй потрібно йти. Вона дивилась навколо себе і розуміла, що не впізнає ліс. Все навколо було таким незнайомим та білим. І найнеприємніше — холодним. Кицюня розуміла, що лишаючись на одному місці, не рухаючись у перед вона просто змерзне і не зможе знайти намисто. Несподівано їй стало страшно і сумно. А що, якщо вона не зможе знайти намисто, не зможе повернутися до свого дідуся? На її круглі очі навернулись сльози.

Раптом вона почула цвірінькання, вона підняла голову і побачила, як червоні плямки переміщалися з гілки на гілку. На мить їй здалося, що вони теж щось шукають. І вона вхопившись за цю думку, задираючи голову до гори та постійно провалюючись у сніг попрямувала за червоногрудим цвіріньканням. Білочка спочатку хотіла супроводжувати свою гостю, але потім вирішила, що краще охороняти дупло та свої запаси. А ну ж хтось знову захоче без дозволу залізти у її дім.

Чорничка вже втомилась та захекалась від бігу. Змерзлі лапки ледве тримали її. А невгамовний животик постійно нагадував що голодний. Чорничка вибігла на простору галявину і помітила як під снігом лежить щось червоне. Вона встигла зрадіти, що так швидко знайшла дідусеве намисто, але її чекало розчарування. Під деревами гарною купкою лежали червоні ягоди горобини. Чорничка підійшла ближче, понюхала їх своїм носиком, доторкнулась лапкою. Так схоже, але не воно. Кицюня вже почала сумувати та несподівано на неї зверху налетіла зграйка червоногрудих пташок. Вони цвірінькали на неї та махали крилами проганяючи її від своєї здобичі. Чорничка ніколи раніше не бувала у таких ситуаціях тому перелякано втікла. Не обираючи напрямку, не розбираючи дороги. Хто ж знав, що снігурі такі злі… Вона все бігла і бігла, поки втомлені лапки не підкосилися і вона не впала. Киця заплющила очі. Вона так втомилась. В голові роїлися різні думки. А найбільше її цікавило одне питання. От навіщо вона пішла у цей зимовий ліс? Далося їй то намисто! Але ж так хотілося порадувати дідуся, віддячити йому за його турботу. Зробити йому подарунок на Різдво. Адже це намисто для нього було дуже особливим. З останніх сил Чорничка розплющила очі та почала оглядатися. Місце здавалось дуже знайомим. Ці дерева, ці кущі… Все виглядало так, ніби вона вже тисячу раз тут була, але трошечки інакше. Раптом їй на ніс впала величезна, пухнаста, біла сніжинка. Чорничка пчихнула і вирішила сховатися у кущі. Можливо їй там буде тепліше і не буде падати сніг на голову. Коли залишилось зробити декілька останніх кроків, вона помітила, що на гілочках гойдається щось дуже схоже на червоні ягідки. Вона підійшла ближче і побачила намисто. Принюхалась, хоч слабенько, але пахне домом. Вона стягнула його з гілочок та поклала його на сніг під кущем, а сама згорнулась калачиком навколо нього. Киця була задоволена, вона знайшла! Вона змогла! Та сил на зворотний шлях в неї не було та й змерзла вона дуже. Тому вирішила подрімати, а потім, коли відпочине, принесе намисто дідусю.

                                                 ***

Тим часом дідусь повернувся додому і не знайшов свою маленьку Чорничку. Сусідка дуже перепрошувала та не розуміла чого дідусь так переймається. Це ж просто кицька, всі вони тікають з дому, а потім вертаються. Та дідусь дуже хвилювався. Він не хотів втрачати своє маленьке, рідне диво. Хто ж окрім Чорнички про нього подбає. Хто йому на вухо буде муркотіти свої пісеньки? Хто довгими, зимовими вечорами буде зігрівати його душу своїм теплом? Тому дідусь швиденько вдягнувся, поклав за пазуху теплу вовняну хустку і пішов у ліс шукати свою пропажу. Він дуже сподівався, що знайде її під тими самими кущами чорниці, як вперше. Але коли він туди прийшов, Чорнички там вже не було. Час невпинно йшов, вже починало темніти, дідусь обшукав все навколо та свою згубу він так і не знайшов. Повернувся додому ні з чим.

Сьогодні день перед Різдвом. Всі метушаться та готуються до святкової вечері. До дідуся мають приїхати гості, а він сів в крісло і сидить. Руки не підіймаються щось робити. Не вистачає йому маленької, пухнастої, метушливої, муркотливої Чорнички. Її нема, і все не в радість. І не хоче дідусь приймати ніяких гостей. Так і просидів він до самого вечора. Діти та онуки приїхали. Самі все прикрасили, приготували їжу, накрили стіл. Намагалися розрадити, розважити дідуся. Та все було марно. Йому було сумно і гірко від того, що він так просто все втратив. І навіщо він їй стільки про те намисто розповідав. Краще б віддав зразу і проблем не було б. А зараз де вона маленька мерзне? Як вона знайде шлях додому? З такими сумними думками дідусь заснув у своєму улюбленому кріслі, в якому вечорами він бавився намистом з Чорничкою. А рано в ранці він прокинувся, вирішив почистити стежки від снігу у дворі, одягнувся, відкрив двері, а там, на порозі на нього чекало Чорничне Різдвяне Диво.

                                       ***