Читати книгу - "Різдвяне Чорничне Диво, Ольга Томашук"

Чорничка солодко спала обіймаючи намисто і не помічала, як її вже всю припорошив сніг. Раптом вона відчула, як хтось, кудись її тягне за хвіст. Вона намагалася пручатися. Та тіло настільки змерзло, що не слухалось її. Несподівано затих вітер, пропали звуки. Вона ледь привідкрила очі та побачила, що знаходиться в якійсь сухій, теплій норі. Ще й щось важкеньке навалилось на неї теплим боком намагаючись її зігріти. Чорничка не відчула ніякої небезпеки тому рішуче заплющила очі, тихенько замуркотіла та продовжила спати.

Зранку Чорничка прокинулась від постійного скиглення та скавучання. Вона встала, трішки розім’яла свої лапки, повернула голову на звук та побачила щось величеньке, сіреньке та пухнасте. Вона ніколи ще не бачила такого створіння, тому визначити хто це не змогла. Киця лиш якимось своїм шостим чуттям відчувала, що це створіння ще дитинча. І те, що ця малесенька сіренька  грудочка шерсті потребує допомоги. Вона підійшла до малечі, потерлася своєю головою, ніби показуючи, що її не варто боятися. Оглянула зі всіх сторін і побачила, що у дитинчати поранена лапка. Киця зрозуміла, що потрібна допомога. Але своїми лапками вона нічого не могла зробити. Чорничка сіла і почала розмірковувати, як вона може допомогти.

Поки Чорничка спала у норі їй наснився сон, як вона повертається додому. Кожен кущик, кожне деревце. Вона пригадала все і тепер була впевнена, що легко знайде дорогу додому. Висунула свою вухату голівоньку з нори, побачила, що надворі ніч і вирішила, що вони, як прокинуться, разом з малечею, відправляться додому. Ніч була сніжна, хурделиця позамітала все так, що ззовні не було видно виходу з нори. На дворі ще було темно. Та пухнастих це не зупинило. Вони розрили сніг і потихеньку пошкандибали в сторону Чорничкиного дому. Маленький, пухнастий сірий клубок не встигав за Чорничкою тому постійно повискував і попискував, кульгав, але намагався дуже не відставати. Киця знов обернулась і побачила, що малеча лежить на снігу з висунутим язиком. Вона покрутилась біля неї, незадоволено нявкнула декілька разів. Та все ж прилягла поруч притуляючись до дитинчати, зігріваючи своїм теплом. Так вони відпочили декілька хвилин і пошкандибали далі. Чорничці було не дуже зручно, бо вона увесь час тримала при собі червоне намисто, але киця терпляче долала усі сніжні перешкоди. Адже думала, що обов’язково має повернути це намисто дідусю. І весь цей шлях вона уявляла, як дідусь зрадіє. Дорога не зайняла в них багато часу. Усього лиш пару годин. І ось Чорничка вже бачить знайомі ворота, знайомий двір, дім. Вони сіли на ганок, навпроти дверей в очікуванні коли хтось захоче вийти та відчинить їх.

І ось цей момент настав. Чорничка почула знайомі, човгаючі кроки. Малеча почувши незнайомі звуки притиснулась від страху до киці. А в неї все затремтіло в середині від щастя. Нарешті вона побачить свого дідуся. Двері відчинилися і … цей погляд очі в очі ... Сум в очах змінився спочатку на здивування, а потім на щастя та особливе, тепле світло. Ці теплі очі, що сяють…Раптом Чорничка відчула, щось тепле і мокре у своїх очах. Від почуттів, які її переповнюють  вона застрибнула на дідуся, притулилася головою до його обличчя, вчепилася лапками у плече і тихенько замуркотіла, заплакала іноді здригаючись від спогадів. Її увагу привернув голос дідуся.

—Кицюню моя, маленька, пухнастенька, де ж ти була? Я так налякався… так переживав… мені було страшно, що я ніколи більше тебе не побачу…. — сказав і витер рукавом свої сльози. — Чорничко, а кого ти це нам привела? — запитав дідусь розглядаючи сіру грудочку шерсті. — Ба! Та це ж вовченя! Де ти його знайшла?

Чорничка занявкала намагаючись розказати дідусю про усі свої пригоди та дідусь звісно ж її не розумів. Він мовчки підхопив поранене вовченя вільною рукою і заніс у теплий будинок. Засніжені доріжки почекають. Зараз треба подбати про пухнастих мандрівників. Нагодувати та відігріти. Полікувати поранену вовчу лапку. А потім можна буде приготувати святковий Різдвяний сніданок, розбудити своїх гостей та запросити їх до столу і відсвяткувати  Чорничне Різдвяне Диво. Так вони й зробили.

А потім, коли усі гості роз’їхались, виснажене емоціями вовченя заснуло на подушечці поруч з улюбленим кріслом дідуся. Чорничка за вечірньою традицією  застрибнула йому на коліна. Поклала у руки знайдене червоне намисто і зазирнула в очі, очікуючи на реакцію. Дідусь декілька хвилин сидів мовчки дивлячись на знахідку, стискаючи її у руці. Потім тяжко зітхнув і тремтячим голосом сказав⁚

—Дякую, моя Чорничка. Дякую… та запам’ятай. Намисто для мене дуже цінне, як спогад. Але ти… ти найцінніше, найдорожче, що в мене є. Ти особлива! Моя рідна душа, моя радість та спокій. І я не хочу втратити тебе через якусь дурничку.

І притиснув кицю до себе. Чорничка трошки потерпіла, помуркотіла і зістрибнула в низ до вовченяти. Згорнулася біля нього калачиком і задрімала. А дідусь тим часом крутив, вертів намисто у руках та змайстрував з нього ошийник для киці та невеличку забавку. Тепер він розумів, що важливіше те, що маєш зараз і, що не потрібно постійно жити спогадами.

Чорничка відкрила одне око та уважно подивилась на дідуся. Він їй підморгнув. Встав налив теплого молока, тепер вже у дві мисочки. І подарував подарунки кицюні. А тепленьке молочко так смачно пахло, що вовченя позіхнуло, відкрило очі та щось забурмотіло. Дідусь усміхнувся. Тепер усі дома і на душі спокійно, а що може бути краще?

Відтепер вечірню традицію пити тепле молоко біля гарячої печі підтримують троє. Дідусь продовжує щовечора розповідати цікаві історії та тепер їх слухають не два, а чотири вуха. І кожен вечір дідусь дякує Чорничному Різдвяному Диву за те, що його найдорожча згуба знайшлась і з нею все добре.

м

Кінець