Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Тарас був старостою села, шанували його всі без виключення, за його справедливість мудрість і суровий характер, трохи навіть побоювалися.

Його голову давно вже вкрило білий як іній волос, але не від старості.

Кажуть, він із самим василіском зустрічався, і ледь не втратив там життя, але він про це не любив говорити. А може ще чогось у житті побачив, хто знає. Але борода як і раніше була темно русявою, що вказувало на його не дуже старий вік.

Сили в нього вистачало, гнув підкови на потіху дітвори. Спритність йому теж не позичати, міг зайця наздогнати і зловити голими руками, незважаючи на свої чималі габарити. Ой це було ще те видовище. Він знав військову справу, і навіть десь довелося йому воювати. Тільки він цим ніколи не хизувався, та й довідалися про це, тільки тоді, коли він випив більше своєї голови та розтріпався комусь із селян.

Тарас повторював одне і теж, коли уникав відповіді на питання роззяв :

- А яка вона війна? Якою зброєю ти користуватися? Скільки вбив?

- Приносити смерть і руйнування у цей світ, це справу темних богів. Наше завдання вчити цей світ жити по совісті і правді, тоді буде, народжуватися життя тоді ми станемо творцями світу цього, ми станемо подібністю світлих богів, і до цього треба прагнути. А байки про війну я розмазувати не буду - немає в цьому нічого доброго.

У сліпий ліс дорога йшла на схід з села, пройти  було що. Так що досить думок.

— Добре знаю дорогу, не раз ганяв до каміння і назад, граючи з хлопцями. А від тих камінь, там і рукою подати. Сказавши собі під ніс Лесик.

- Точно не заблукаю, а можливо ще і на півдорозі, наздожену Тараса.

Можливо й справді він нещодавно пішов. Про себе подумавши він.

Лесик, прихопивши з собою приблизно все, що треба було, на його думку, для полювання: мисливський ніж із великим лезом, сагайдак із стрілами та середній лук.

І з великому ентузіазму трохи підстрибуючи начал, він бігти, все далі віддаляючись від села, страху, як і прудкості і ентузіазму теж вистачало немало, але не від дороги або від непотрібних зустрічей. А більше від прочухана, який він отримає, коли зустріне Тараса. Але про це він намагався не думати, і не забивати голову тими випадками, яких ще не сталося. Так і пішов, наздоганяючи своє щастя, як він собі в голові намічав. Але він навіть не уявляв, що його чекало не так вже в далекому майбутньому.

Дорога була грунтова і запорошена, дуже рідко по ній пробігали кінські упряжки по одній, а ще рідше по дві кобилі у збруї, невелика знать або дрібні купці свій твар тягали, а ось піших подорожніх і зовсім не зустрічав.

Лесик біг не швидким, але тривалим бігом, він цього вже давно навчився. Швидко побіжеш, не вистачить сил і до мети дотягнути, сили треба уміти правильно розподіляти. Із зволікаємо, трохи  втомився і далі перейшов на швидкий крок, щоб зберегти сили, і та це було все наука Тараса.

- Ах вибіг стрімголов. Думав Лесик.

-- І зовсім забув, прихопити з собою щось перекусити, та і уранці не вистачило часу, що-небудь кинути в шлунок. Так і здохнути не далеко ось прихопить живіт почне сам себе їсти і все, настав кінець Лесику загинув по дорозі, до своєї долі, а від чого? А від голови своєї дурної.

Не збавлячи кроку, почав він собі уявляти, як він сидить біля багаття розклавши перед собою білу мариновану ріпу, нарізану скибочками, цибулька розсічена на чотири частини як біла лілія на ставку, а біля нею насипано петрушкою кропом кваском, та ще якоюсь зеленню. А ось там на вогнищі вже стріляє, гарячим жиром пару шматочків сала, які скипаючи на жаркому вугіллі скидають краплі свого жирного соку. Той жир що не встиг зловити скибочкою житнього хліба спалахують від червоного вугілля, перетворюючись на запах.

І при цьому усім набуваючи необхідний рум'янець.

Ах, аби лише встигнути, якби наздогнати його, ми тоді і табір розбили, і їжі б приготували ну і як водиться, посиділи з Тарасом, він би повідав про свої мандри, походи, про своє не легке життя, навчив би капкани ставити на звіра. Тільки би наздогнати, тільки би встигнути.

Лесик, якому до сліпого лісу залишалося всього нічого, був з себе, не високого зросту хлопець. Середньої сатури, про таких говорять простий хлопець, нічим сильно з натовпу не виділявся. Все було як і усіх хлоп'ят його ж віку.

У нього було волосся, що спадає до плеча світло-русявого кольору, ясно сині очі як небо у безхмарну погоду, міцна статура. Але трохи хитрий, за що не раз отримував від старших людей палицею по хребту, будь то справи по побуту, або вчення  в майстерні чогось новому. Був, по правді, ледачий. Завжди примудрявся якось ухилитися від основного зайняття або придумати собі зайняття простіше, щоб сильно не рвати жили, а ну хоч якось та ухилитися.

Чим любив Лесик займатися насправді, це було різьблення по дереву, у нього це було не просто улюбленим зайняттям, а пристрасть, від якої він отримував душевне задоволення. Ні не те різьблення, яким зайняті теслярі роблячи для побутові речі, вирізуючи неймовірні візерунки на табуретах і різних чашах. А те різьблення, коли вже з неживого шматка дерева, після роботи, на тебе дивиться білогривий кінь, і здавалося, що на вітру починає гойдатися його грива, і дивиться він тобі прямо в душу. І ось прямо зараз він ударить копитом і вискочить у тебе з рук, і втече у своїх кінських справах. Лесик робив фігурки різних тварин, так майстерно що просто не надивитися.

В основному роздавав їх дітям на потіху. Але одну він тримав завжди при собі, як пам'ять, як оберіг. Це було чорне цуценя, незрозумілої породи, шерсть стояла дибки, по-своєму великі лапи, розставлені по сторонах, як би намагаючись захистити відгородити свого господаря від усіх бід і небезпек.

Любив він його, навіть ім'я придумав йому незвичайне які йому підійшло як ніяк краще, він назвав його вугликом.

Рідного будинку вже було давно не видно, він йшов по зеленому лугу, з рідкісними кам'яними квітами, що є вірною ознакою, що він на правильному шляху і що це поле зовсім не просте.