Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Його звали полем війни небес з каміннями, або в просто народи полем кам'яної битви. Є легенда, що ще, коли нога людини не ступала на ці землі, звір не пробігав по цих місцях. Жили на цьому місці кам'яні велетні. Як вони жили? З ким вони спілкувалися? І уміли вони, хоч якось спілкується, це було не відомо. Але легенда говорить що посварилися велетні з небесами і були майже вибиті в не рівній сутичці з цих земель. Кожен малий знає, що вітер робить з каменю пісок. Але там було інакше, їх знищили майже усіх, в живих не залишилося нікого.

Тільки їх частини тіл, що ще не розуміють, що загинули, нишпорять під землею, і іноді виринувши на поверхню знову пірнають в низ, шукають що? Чи кого цього вже не дізнатися.

Іноді з-під землі, за пару хвилини, могло вилізти на поверхню одночасно до двадцяти каменів, валунів, і невеликих скель. Вони так би мовити, вилазили зі свого мороку в тепло під яскраве сонечко. Це було помітно по невеликих поглибленнях, що залишилися, в темній землі, після цих гігантів. На місці, де ще недавно на поверхню виповзала маленька скеля. Але трава швидко затягувала ці рани, ніби борючись за цілісність свого зеленого килима. Хто ці каменюки? Спілкуються вони один з одним? Мають почуття? Чому на місці їх мешкання завжди видніються кам'яні квіти?

Ще юні дослідники цікавляться, намагаються дізнатися про їх таємницю, але потім по одній або іншій причині залишають це питання нерозкритим. На жаль, але рано чи пізно, але усіх пожирає рутина. Боротьба за виживання, за харчування. Майже кожен, намагаючись знайти своє місце в суспільстві. Кожен знаходячись під теплим проміннячком сонця, забувши свою мрію, ризикує втратити самого себе. І через час в дзеркалі на тебе дивиться зовсім не той, якого ти чекав побачити, а сивий і зморщений дід. А не юнак, у якого вистачало амбіцій перевернути цілий світ.

І у цих юнаків які жили біля поляни, самим першим в списку стояло це розгадати тайну та взнати історію каменів і таємницю червоних квіт.

Ліс вже виднівся як на долоні. Ніяк не скажеш, що це було одно з безпечних і прийнятних місць для полювання. Але куди діватися, якщо стоїть питання як вижити у цьому світі. Мисливцям, наприклад, треба добре потрудитися, щоб себе, і свою сім'ю забезпечити, і частенько забрідати в гущавину густого лісу або аж до початку  багнистого болота.

У лісі водилися різні звіри і різні тварюки, чим небезпечніше здобич, тим дорожче можна продати шкуру, ікла луску або залози. М'ясо теж заготовлювали, але воно йшло більше для потреб самого мисливця. Були і замовлення на тушу рідкісного звіра. Але тоді, і ціна відповідала. Шкури рідкісних тварин теж були в ціні.

 Наприклад, шкура вогняної лисиці, була яскраво помаранчевого кольору.

В своєму лісовому житті, коли лисиця нападала або захищалася вона спалахувала невеликим вогнем, таке хутро в базарний день можна продати було за двадцять монет. В основному з неї роблять шубки та рукавиці. Хутро цієї лисиці було надзвичайним. Яскраво червоним майже вогняним. Така шубка або кожух вогню і зовсім не боялася, і була дуже тепла. А ось рукавиця з шкіри те і зовсім вогню не боялися.

Скажемо в таких рукавицях з шкіри вогняної лисиці, без побоювання обпекти собі рук, можна тримати розпечене вугілля і нічого тобі не буде.

Або, якщо вдача і зовсім в посмішці тобі засяє, то зможеш підбити і Тремтячу сову. Сама по собі птах не великий і якби не повинна притягувати увагу мисливця. Але тут справа в іншому, справа в пір'ї. Пір'я в цього пернатого було найдорожче і найцінніше.

Коли птах летить махові пір'я на крилах рухаються самі по собі в різні боки, створюючи ефект тремтіння, і ворушіння повітря, як вона зовсім тримається вище за землю ще одна загадка. А ось цінність має саме пір'я, яке гостріше за будь-який ніж або кинджал. В основному такі замовлення робили канцелярія при дворі, для своїх паперових справ. Невеликі чиновники також для паперових справ. І як недивно Гільдія Крові, що спеціалізувалися на замовних вбивствах, крадіжках і усіляких махінаціях, про це завжди мовчать, щоб не стати наступною цілю цієї організації. Ну і ми теж не будемо її згадувати.

- О!  Хто це попереду?

- Ура! Нарешті Я наздогнав Тараса. Радісно заволав Лесик.

- Тарас нарешті те я тебе наздогнав, розумієш Я!

Тарас, різко не даючи далі і слово мовити прогримівши своїм басом. Перебив трохи не дівочий радісний виск Лесика.

- Не захотів зі мною йти в ліс?

Грізно не збавлячи ні кроку, запитав Тарас Лесика, ледве той добіг до нього, швидко перебираючи ногами намагаючись порівнятися з ним.

- Вибач Тар.

Не встиг Лесик, і сказати, як знову пролунала сердита мова.

- Так йди своєю дорогою! Чого за мною плентаєшся? Може, і замучиш якогось іржавого пітона, або він тебе, захоче поглинути цілком, це вже як кому пощастить.

- Ти ж ніби нормальний хлопець. Чого ж ти долю так дракониш? Я ж ставлюсь до тебе.

Не даючи можливості і далі себе сварити, Лесик заговорив, дуже швидко і часто. Намагаючись в частку секунди довести свою невинність в цій ситуації, не даючи Тарасу навіть і набрати повітря у легені.

- Тарас! Вигукнув Лесик. Ти не так все зрозумів я дуже хочу з тобою пополює, я про це мріяв. Правда не усе життя я мріяв про полювання, тільки півжиття. Ще я мріяв стати правителем цих земель і правити усіма вами, але це було ще в дитинстві.

У хлопчиська на очах застигли річки солоних сліз, які ось-ось і вийдуть зі своїх берегів, затопивши залишки гордості що залишились.

- Тарас Я, правда, дуже хочу з тобою полювати, я ще з самого дитинства мріяв стати таким як ти. Це мабуть якась нечисть мене приспала або ще щось. Тарас я тобі обіцяю, що цього більше не повториться.

- Немає чому тут повторюватись! Ти вже сам на полювання будиш ходити! Звати я тебе з собою більше не стану.

Ти хоча розумієш, що в нашому селі усі усіх знають? Грізно подивившись, і напучив брови Тарас. І продовжував з гнівом в голосі.