Читати книгу - "Темний кут, Іржі Вінк"

             Іванко як завжди подивився фільм, який взяв для нього батько, з'їв увесь попкорн, який приготувала для нього мати. Маленький біловолосий хлопчик намагався якомога довше затриматися на першому поверсі будинку. Йому не хотілося йти нагору спати. Але все ж таки треба було йти, підніматися нагору до кімнати, де вже було приготоване ліжко. Хлопчик піднімався нагору і готував себе до важкої ночі, в голові в нього вже були зелені очі, що дивилися з темної точки кімнати і кістлява рука з довгими кігтями на тонких, але могутніх пальцях. Він знав, що це чекає на нього і сьогодні, сьогодні можливо на нього чекає, щось більше, ніж зазвичай. Він зупинився біля дверей у свою кімнату, трохи подумавши, швидко відкрив її і ще швидше запалив світло. Охопивши поглядом всю кімнату, а особливо кут біля ліжка, за тумбочкою біля узголів'я, те саме темне місце в кімнаті, переконався, що істоти ще немає, продовжив переміщення в глиб кімнати. Він робив це щосуботнього вечора. Все це вже перетворилося на щосуботній, вечірній ритуал.

             Хлопчик назвав цей кут темним кутом. Адже саме з цього темного кута і почалася вся ця історія.

             Іванко повільно став одягати нічну піжаму, насолоджуючись моментом, поки горить світло. Потім він підійшов до вимикача, загасив світло і миттю пірнув у ліжко, під ковдру, в яку занурився з головою. Причаївшись, лежав під ковдрою і чекав на момент, коли все почнеться.

             У кімнаті стало шумно, йому чулися вже знайомі голоси. - "Все почалося"! - подумав Іванко і за звичкою зняв з себе ковдру, щоб подивитися на темний кут. Шепіт ставав дедалі голоснішим, і ось уже який складався з безліч голосів починав тиснути на голову. Кімната засвітилася яскраво-зеленим світлом, а потім знову стала темною. Посунувшись назад, хлопчик сів просто на подушку – «Такого раніше не було»! – подумав він. З кута вже простягалася кістлява рука з довгими кігтями на тонких, але потужних пальцях, очі істоти вже горіли яскраво-зеленими вогниками. Голоси були теж не такі, як завжди, вже більш зрозумілі. Цього разу Іванко вловлював суть цих слів, істота манила його до себе. Хлопчик втрачав контроль над собою. Він розумів, що поки що є сили, треба бігти з кімнати і взагалі з дому, на вулицю. Істота вже почала виходити з темряви. Голоси ставали все голоснішими і голоснішими. Іванко хотів було зістрибнути з ліжка і вибігти з кімнати, але зрозумів, що більше не може поворухнутися. – «Все-таки вже пізно»! – Подумав хлопчик…

            Костлява рука прослизнула перед носом хлопчика, тонкі, але потужні пальці відчувалися на його щії, а довгі пазурі на них впивалися в горло хлопця.

            Йому вистачило сил схопитися за неї… але це було більше схоже на останню енерцію… З усіх сил намагаючись кричати, він відчував як надривається його горло, але звуку все немає… Ось тепер це точно кінець, розумів хлопчик…

Післямова.

             Родина з трьох людей стояла біля маленького двохповерхового будиночка. Будиночок звичайно невеликий, але теплий і затишний. На другому поверсі, в кімнаті, вікно з якої виходило просто надвір, оселився хлопчик. Йому подобалося сидіти біля вікна і спостерігати за перехожими, за дітьми які катаються на велосипедах, за дорогими машинами, що проїжджають повз. Родині дуже подобалося у їхньому новому будинку.

Кінець