Читати книгу - "Судити хірурга, Олександр Кутовий"

ВСТУП

Рух - одна з основних ознак життя. Пересуватися можна у різних системах координат: у просторі, у часі, у свідомості, у світовідчутті та інших сферах. Цих систем безліч. Головне - вони взаємопов'язані. Переміщення в одній з них тягне за собою зміну власного стану або стану в інших. Мабуть кожен сприймає далеку поїздку не лише як спосіб вирішення завдань, які її визначили, але й як можливість відволіктися від повсякденності, отримати приємні враження від дороги, побачених місць, контактів із цікавими людьми, оглянути пам'ятки пункту призначення. Думаю, передчуття цих вражень знайоме всім, хто через службові або інші інтереси багато подорожував. До таких людей можна віднести і мене. Я був змушений мандрувати від міста до міста ще у колишньому, територіально безмежному Радянському Союзі через необхідність черпати інформацію та набувати досвід роботи. Пізніше з тією ж метою їздив Європою — з країни до країни. Кожна з цих подорожей відрізнялася від інших умовами перебування, подіями, емоціями. Час відсіює звичайні враження і зберігає у пам'яті найяскравіші. Їх багато, але все ж таки лише одне з них несподівано стало поштовхом для написання цих спогадів. У далекому 2008 році я мав черговий раз вирушити з Дніпропетровська (зараз - Дніпро) у Чернівці — для зустрічі з опонентом моєї докторської дисертації, професором Ігорем Юлійовичем Полянським. 4 Була пізня осінь, невеличкий морозець уже тримав на землі тонкий, ще нестійкий сніговий покрив. Вологе повітря було чистим і бадьорим. Залагодивши всі формальності та завершивши невідкладні справи, в передчутті цікавої поїздки я з легкістю увійшов до напівпорожнього вагона поїзда, що прямував із Донецька до Чернівців. Було близько дванадцятої дня. Приблизно 18 годин я мав їхати й дуже розраховував на те, що зможу відпочити, зібратися з думками, проаналізувати всі події, що нещодавно відбулися та сформулювати плани на майбутнє. Відкривши двері свого купе, я із задоволенням зазначив, що моя попутниця - жінка у віці близько 60 років — акуратно вдягнена, не надто примітної зовнішності. Судячи з усього, вона вже кілька годин їхала у самоті, сидячи на нижній полиці біля вікна. Її обличчя виказувало заспокоєння та доброту. Через деякий час я розмістився напроти. Потяг рушив. Пасажирів у нашому купе не побільшало. Це зміцнило в мені надію на те, що я зможу реалізувати всі дорожні плани. Для початку я розглядав знайомі і незнайомі пейзажі, що змінювалися за вікном. Минуло трохи часу, і моя попутниця пожвавішала. Щось підказало їй, що я вже готовий її слухати. Ми познайомилися, обмінявшись іменами та формальними посмішками. Її звали Валентиною. Вона розповіла, що працювала близько сорока років акушеркою в одній із лікарень Донецька і зараз їде лікуватися у Трускавець. Потік інформації (переважно негативної) про медицину України та медиків Донбасу тривав, випробовуючи моє терпіння, близько трьох годин. Я у найдрібніших подробицях дізнався про професійні можливості майже всіх гінекологів, хірургів, стоматологів та інших фахівців з Донецька та прилеглих околиць. За бажання я міг дізнатися не тільки про те, «звідки у них ростуть руки» і «хто їм дав такі мізки», а й з чиєї вини сталася маса неприємних наслід5 ків під час вагітності у різних пацієнток, під час лікування хворих та як безкарно все це минає. Мої думки були сфокусовані на вирішення кількох завдань. Перше — як припинити цей інформаційний потік, не порушивши правил гарного тону. Друге — як не видати моєї приналежності до спільноти лікарів та не перетворити цей монолог у нав'язаний діалог. Спостерігаючи за Валентиною, я усвідомлював, що її енергія та запас знань є невичерпними. У мене був один, здавалося б, гідний вихід, і я його реалізував. Нехтуючи особистими планами перекусити та погортати матеріали дисертації, я послався на втому, сказав, що хочу спати і, попри денний час доби, зручно ліг на полицю, повернувшись спиною до сусідки. Спрацювало. Валентина поставилася до втоми як до хвороби і одразу ж, до її честі, увійшла в роль професійної помічниці — замовкла, взяла книгу і створила абсолютний спокій у купе. Мені так і не вдалося заснути до глибокої ночі. З одного боку — не дуже й хотілося, з іншого — заважало емоційне збудження через образу за порушені особисті плани та необхідність прикидатися сплячим. Але найголовніше – різні думки, навіяні Валентиною, особливо в частині несприятливих результатів лікування хворих, все глибше проникали в мою свідомість, перетворившись на потік особистих спогадів та вражень, що накопичилися за десятиліття активної роботи хірургом. Пізніше з'явилося гостре бажання описати багато з того, що тягарем висить на серці вже багато років. Щоб, поділившись із читачем, полегшити душу. Тож взяв перо і заходився писати. Зрештою перечитав написане. Книга видалася мені важкою для сприйняття. Не раджу. Втім….

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍