Читати книгу - "Шляхетна смерть, Данило Чикиш"

— Це було моє друге питання, — відповів я, готуючись до свого удару.

— Сенатор підготував законопроект про обмеження торгівлі зброєю на території імперії, — немов за протоколом зачитав цивільний, — У сенаті його прийняли, хоч і не в першому читанні.

— Тут уже видно дядько підметушився, — посміхнувся радник.

— Так, — продовжив цивільний, після швидкого та чітко проведеного удару. — А тепер сенатор хоче через народні збори просунути проект про скорочення деяких військових программ.

— Сенат цього точно не пропустить, — прокоментував радник, — Але якщо всенародні збори проект підтримають — сенат буде змушений його ухвалити.

— Скорочувати закривати військові программи під час війни? — здивовано перепитав я, — Хто таке взагалі підтримає?

— Деякі дурні вважають що витрати на війну шкодять нашій економіці більше ніж ворожі атаки, — відповів генерал.

— Але я б не стверджував що вони в цьому абсолютно не праві, — додав радник.

— У нас є деякі проблеми з корупцією, особливо у військовому секторі, — докинув цивільний, ніби ненароком.

— Але навіщо було робити замах публічно? — Розкинув я мізками, — Адже набагато простіше було б його убити де-небудь вдома, коли не так багато охорони...

— Тому що ціль не вбити, а налякати, - пояснив генерал, обминаючи стіл для чергового удару.

— І не сенатора, адже він упертий як баран, — доповнив радник, — А народ.

— Сюжети про ці замахи вже тиждень не злазять з верхніх рядків мереж новин, — підтвердив цивільний, — Людям хочуть показати, що пацифізм, за який так агітує сенатор, це загроза їхній особистій безпеці.

— І все ж я не розумію, чим погані ці реформи.

—Ще б пак. Звідки такому дуболому як ти знати як працює держава, - поблажливо поплескав мене по плечу радник, запрошуючи до удару. – Але в усьому, як ти здогадуєшся, замішані гроші. Дуже великі.

— В імперії не має державних промислових підприємств. А головними власниками акцій у більшості компаній є сенатори. Скорочення військового бюджету поставить під удар фірми, які живуть за рахунок держзамовлень, що у свою чергу б'є по сенаторських гаманцях . — Проінформував цивільний, перш ніж ударити.

— І все-таки, Вам вдалося визначити особу стрільця?

— Велике питання чи був він взагалі особою... — задумливо мовив цивільний, — Клон серії омега, судячи з днк-маркерів був зроблений кілька років тому. Різноробоча специфікація, таких лише в одній столиці знайдеться сотня тисяч.

— І кому він належить також з'ясувати не вдалося, як я розумію.

— Серійний номер наносять на склеру, а в нього голова вибухнула тільки мої люди загнали його в куток.

— Ви так і говоритимете про роботу? — обурився генерал, провівши майстерний удар. — Партія!

— Схоже я виграв, — сказав радник, коли перерахували кулі, — Як завжди, тепер просто вип'ємо.

Радник підійшов до толку з вином і вихопив, здавалося б, першу пляшку, що попалася. Тут же ним було знайдено тацю та келихи. Чого вже казати, на подібних "культурних заходах" радник явно не одного собаку з'їв. Коли келихи були наповнені та роздані, повисла незручна мовчанка. Комусь слід було сказати тост. І тут радник узяв усе до рук.

— Ну за нашу справу, джентльмени! — оголосив він, піднявши келих. Усі цокнулися і пригубили вина.

— А ось до речі, містер Стоун, — сказав раптом генарал , глянувши на мене з-під густих брів, — Ви не носите відзнак, але ж десь Ви служили? Не передалися Вам бойові навички з молоком матері.

Генерал засміявся, за мить його підтримали інші.

— Хто знає, можливо так воно і було. Сказав би точніше, якби знав свою матір.

— А Ваш попередній наймач... — тепер казав радник, — Я чув він був рейнджером... Чому ви розійшлись?

— Нейтан Лоуренс. Подейкують він загинув, а дружина з двома дітьми кудись зникли, — відповів замість мене цивільний.

— Лоуренс! Точно! — вибухнув радник, проходжуючи по кімнаті — Легендарний сучий син! Шкода я з ним не познайомився...

Радник уже закінчив один келих і зараз кінчав другий. Інші були в цьому плані більш стримані.

Усі троє пробули в мене до півночі, хоча останньої години радник був присутній лише фізично, пішовши в астрал від випитого. З генералом і таємним розмова якось не клеїлася, ідучи то в ностальгію за колишніми часами, то в демагогію про теперішні порядки. Мені не вдалося з'ясувати, хто з них може бути причетний до замахів. А вже знайти якісь докази в ситуації, що склалася, було просто не реально. 

П'ятниця ранок. 

За лаштунками великої сцени побудованої на площі посеред меморіального парку всі носились як ужалені. До виступу сенатора лишалось якихось півгодини. Я проходжав по всій території і загладав під кожен камінь, вішукуючи те чого тут не повинно було бути. До входу для персоналу підлетів невеличкий автобус з армійськими номерами. Звідти вийшли і вишикувались вісім гвардійців при повному параді із генералом на чолі.

– То оце ваша почесна варта? – запитав я генерала, коли підійшов поближче.

– Тигри! Соколи! Всіх сам вибирав. – гордо мовив генерал.

– Ага, прекрасно.. – байдуже кинув я.

Я взяв автомат одного з гвардійців, від’єднав магазин в заглянув у нього.

– Бойові набої? – запитав я і пронизливо глянув на генерала.

– Звісно бойові! Це ж гвардія, а не оркестр! – відповів генерал.

– Диспетчер, мою группу реагування до чорного входу, – мовив я в комунікатор. 

Через хвилину до нас підбігло десяток бійців в спорядженні поліцейського спецназу. Я відібрав цих людей буквально годину тому майже випадковим чином, з числа поліцейських що стежили за периметром. 

– Ви і ви всі міняєтесь одягом, – віддав я наказ, тицьнувши пальцев спочатку в гварційців потім в поліцейських. 

– Що ви собі дозволяєте?! – запротестував генерал, – У Вас немає таких повноважень!

– Грамота, яку мені дав імператор, наділяє мене будь-якими повноваженнями! – відповів я.