Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Частина 1. Розділ 1

 

Вибір

 

Еліс завжди знала, що її життя буде присвячене космосу. Вона не пам’ятала своїх батьків, не мала теплих спогадів про родину чи дім. Сирітство зробило її такою, яка вона є — холоднокровною, зосередженою, безстрашною. Для неї Земля ніколи не була місцем, яке варто називати домом. Тому, коли їй запропонували стати частиною місії “Нова Надія Життя”, вона навіть не вагалася.

Відбір був жорстким. Не тільки фізичні випробування, але й психологічна стійкість мала значення. Люди, які відмовлялися від місії, говорили про страх перед невідомістю. Еліс не розуміла цього страху. Для неї існувала лише логіка: людство приречене на Землі. Виснажені ресурси, зміни клімату, геополітичні конфлікти — планета повільно вбивала своїх мешканців. Вона не бачила сенсу залишатися.

Вона пам’ятала день, коли їй повідомили, що саме вона буде пілотом корабля. Кабінет керівника місії був стерильно білим, із величезним панорамним вікном, за яким тяглися хмарочоси космічного агентства. Полковник Річард Коул, чоловік із кам’яним виразом обличчя, перегорнув останню сторінку її досьє та підвів погляд.

— Ви обрана, Рейн. Залишилось сім місяців до старту.

Вона лише кивнула. Її не цікавили святкові промови чи формальності. Вона просто чекала дня, коли нарешті покине цю планету.

 

 Прощання з Землею

 

За тиждень до старту на космодромі влаштували офіційну церемонію. Для публіки це була урочиста подія, момент гордості за людство, що вирушало на пошуки нового дому. Для Еліс це була просто ще одна частина протоколу.

Вона стояла перед величезним натовпом, у строгому темно-синьому комбінезоні з нашивкою місії “Нова Надія Життя” на грудях. Навколо — урядовці, науковці, журналісти, представники космічного агентства. Вона чула їхні голоси, відчувала хвилювання навколо, але не відчувала нічого всередині.

Полковник Коул виголошував промову. Він говорив про велич науки, про історичний момент, про місію, що змінить долю людства. Еліс знала, що ці слова потрібні. Людям потрібна надія. Але для неї це було лише чергове завдання.

Коли Коул завершив, її запросили виступити.

Вона вийшла до мікрофона, кинула короткий погляд на натовп. Всі чекали емоцій, теплих слів, натхнення. Вона ж просто сказала:

— Я зроблю те, що повинно бути зроблено.

Кілька секунд тиші, а потім — оплески. Вони думали, що вона холодна, але впевнена. Що вона справжній лідер.

Правда була в іншому: вона просто не бачила сенсу у прощаннях.

Фінальні перевірки корабля та екіпіровки

За три дні до старту її вперше допустили до корабля.

Він був величезним, сріблястим, з гладким корпусом, що виблискував під сонцем. Внутрішні приміщення пахли стерильністю та металом. Операційний центр, спальні модулі, лабораторії, склад із провізією, двигунний відсік — все було готове для її польоту.

Інженери проводили фінальні тести. Вона особисто перевіряла кожну систему. Життєзабезпечення, навігація, запасні модулі, аварійні протоколи. Вона не дозволяла собі сумніватися ні в чому.

Потім був скафандр. Важкий, з багатошаровою бронею та адаптивними системами підтримки. Його протестували у вакуумній камері, перевірили всі датчики, рівень кисню, електроніку. Все працювало ідеально.

Коли вона вийшла з ангару, інженер, що допомагав їй зі спорядженням, запитав:

— Ви взагалі не хвилюєтесь?

Еліс застібнула комір скафандра, глянула на нього і спокійно відповіла:

— А який у цьому сенс?

 

Запуск

 

Корабель стояв на стартовому майданчику, немов хижий звір, готовий вирватися за межі атмосфери. Його корпус відблискував у світлі прожекторів, а навколо працювали останні екіпажі інженерів. Це був момент, заради якого було витрачено десятиліття досліджень, експериментів, випробувань.

Еліс сиділа всередині капсули пілотування, її тіло міцно зафіксоване ременями. Панелі управління світилися м’яким блакитним світлом, сотні датчиків видавали монотонний гул. Вона перевірила всі показники – системи працювали ідеально.

Зворотний відлік почався.

— Тридцять секунд до старту.

За бортом корабля бурчали двигуни, наростаюче гудіння вібраціями віддавалося всередині її грудей.

— Двадцять секунд.

Еліс міцніше стиснула підлокітники крісла. Адреналін почав розганяти кров по жилах, але її обличчя залишалося незворушним.

— Десять секунд.

Глибокий вдих. Останні секунди на Землі.

— П’ять… Чотири… Три… Два… Один… ПУСК!

Світ вибухнув полум’ям і звуком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍