Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Незважаючи на те, що війни в Ельдані не було вже дванадцять років, Аркани Щита гинули часто. Вони виконували роль охоронниць для дочок заможних сімей, леді, принцес та королев. Не претендуючи на славу чи гроші — лише на визнання та можливість продовжити жити вільним життям.

— Хлопці, бачили таке? Щоб дівча ходило в чоловічому одязі і з чоловічою зброєю? Не поріжешся, кицька?

Я повільно повернула голову на звук. Пропорційно до повороту голови, брови піднімались вище і я всім своїм виглядом показувала, що… здивована чиїйсь хоробрості.

Або дурості.

До мене підходило троє чоловіків. Двох з них навіть з натяжкою можна було назвати симпатичними: злегка за тридцять, з тижневою щетиною, не занадто брудні, порівнюючи з багатьма в таборі. Один же, здавалось, за пару годин від смерті: шкіра його була бліда з зеленуватим відливом, а очі такі сумні, ніби його щойно вивернуло і шлунок вже готує наступну порцію.

— Боюсь, мої лорди, я помилково подумала, що ви говорите до мене. Але, судячи з усього, ви просто. йдете. далі.

Останні три слова я виділила максимально суворими паузами. Ну треба ж дати шанс ідіотам зрозуміти, що я не їх рівень і намагатись врятувати своє… ні, не життя — не буду я ж їх вбивати, —  але принаймні своє достоїнство.

— О, ні, кицька, ми не помилились, —  протягнув солодко один з «красунчиків». — Може доведеш, що у тебе хоча б в штанах немає того ж, що й у нас?

Я обрала проігнорувати останнє питання і встала з лави. Заходити зараз в шатро – означало спровокувати їх йти за мною. А тоді мені доведеться їх вбити — за занадто нахабне наближення до Мірабель. Тому я зробила декілька кроків в сторону, намагаючись показати, що не зацікавлена в розмові.

Але чиясь волога долоня схопила мене за лікоть і притягнула назад.

— Куди поспішаєш, кицько? Ми ще не договорили. Це правда кажуть, що заарканені дівки — в ліжку що треба?

— Ще одне питання і ти вже ніколи не зможеш це перевірити, —  прошипіла я просто в обличчя солдату, відчувши на своєму його затхле дихання.

Здавалось, що на секунду він перелякався. Але взяв себе в руки і продовжив, масляно посміхаючись:

— І навіть не злякаєшся вигляду крові?

— Я бачила її більше, ніж ти міг би за все своє життя.

Поки він активно думав, що ж я мала на увазі, я висмикнула ліктя і розвернулась в сторону шатра. Сподіваюсь, в них вистачить розуму не переслідувати мене тепер. Останнє, чого б я хотіла зараз — вбити трьох занадто нахабних солдатів та отримати пересторогу від батька Мірабель — мого лорда.

— Та чого ж ти така небалакуча!

Мою дорогу перекрили одразу двоє. На щастя (для нього самого) хворобливий стояв обабіч, щоправда не заважаючи своїм друзям діймати мене. 

Все, дістали.

Я торкнулась руківʼя меча, коли обидвоє красунчиків зблідли, а хворобливий — на мій подив — з зеленого став ледь не фіолетовим. Щоправда їх погляди дивились не на мене, а за мою спину. Не дурна — побачили когось важливішого… або страшнішого. Але ще до того, як я повернулась, почула шовковий голос, який неначе лоскотав і погладжував мою шию.

— Що тут відбувається, солдати?

— Ло… лорде ко-ко-командуючий… Ми хотіли провести цю ле…леді до її шатра і…

— «Кокати» будеш куркам в своєму селі. І щось мені підказує, що леді з такою колекцією сталевих іграшок здатна і сама знайти дорогу до шатра.

Я посміхнулась і обернулась на голос. За моєю спиною стояв чоловік років двадцяти пʼяти-тридцяти: в чорній офіцерській формі та суворим поглядом срібних очей. Як і всі тут, він був коротко стрижений і мав щетину, але щось відрізняло його від інших — не тільки солдатів, але й офіцерів. Він не був класичним красенем, вилизаним зграйкою слуг, але від нього йшла така внутрішня сила, що його темний силует затьмарив весь табір навколо.

Мій погляд впав на два двуручні мечі, що незнайомець носив за спиною. Звичайна людина з одним таким ледь впоралась би, а він…

А він з Аркану Мечів. Що ж, в такому разі моя реакція не дивна — вони всі гарні, іроди. Розпустила слюні, хоч би посоромилась.

Я швидко взяла себе в руки і помітила, що червонію. Боги, я ж бачила сотні чоловіків і десятки з них були гарніші за цього!

За моєю спиною роздався шурхот і коли повернула в півоберту голову, солдат там вже не було.

— Дякую, що заступились, лорде, —  правила субординації вказували на те, що зараз я маю низько вклонитись та піти, дочекавшись дозволу. Але я мов зачарована дивилась в його очі, тільки трохи схиливши голову в подобі кивка.

— Думаю, ти би і сама справилась. Але не хочу бачити кровопролиття.

— Що ж, в такому разі вам потрібно було б займатись балетом.

Я сама не очікувала від себе такого нахабства. Жартики про кровопролиття на війні можна було б відпускати з подругами чи Арканом Тіней на крайній випадок — але з Мечем?! Ще й не останнім в управлінні військами, судячи з усього.

— Гарного вечора, леді.

Я сконфужено скривилась і уявно вдарила себе по лобі. Ніколи не відчувала, коли потрібно тримати язика за зубами. А тут ще й відчуття дивне, безумова довіра щойно його побачила. Коли я відкрила замружені очі, його силует вже віддалявся в сторону фортеці, демонструючи два двуручних мечі розміром, мабуть, що з мене.