Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Розділ 1

Я стою перед дзеркалом, зачарована своїм відображенням. Чорна сукня, що обвиває моє тіло, ідеально підкреслює кожен вигин, роблячи мене впевненою, хоч і всередині мене кипить щось невідоме. Коротке фарбоване волосся пасмами спадає на обличчя, ледь торкаючись плечей. Ідеально виведені стрілки та легенько підведені губи завершують образ.

Мої руки ледь не тремтять, коли я дивлюся на себе, сповнену думок, які не дають мені спокою.
Це не просто сукня — це моя спроба дати собі шанс нарешті все змінити. Я підіймаю погляд, усміхаюся самій собі в дзеркалі, але раптом чую звук дверей, і моє серце в грудях не на жарт підстрибує. Це він. Марк.

Я збираю всю волю в кулак і роблю крок назустріч. Виходячи з кімнати, я відчуваю, як мої коліна стають слабкими. Що це? Збентеження? Це так дивно, як ніколи раніше.

Тільки-но я спускаюсь у вітальню, Марк зустрічає мене поглядом, від якого мене пронизує холодний вітер у грудях. Це не той погляд захоплення, який я собі уявляла. Це шок. І, можливо, навіть відраза.

Він стоїть мовчки, ніби не знає, що сказати. О так, він точно не готовий до такої картини. Та що тут казати, я і сама не готова. Він стоїть, увесь такий ідеальний, що мої коліна починають тремтіти ще дужче. Я не можу відірвати очей від кожного його руху, хоч як намагаюся це приховати. Він виглядає немов з іншого світу. Ідеально випрасувана сорочка, злегка розстебнуті верхні ґудзики — вони немов запрошують зазирнути, що приховано під тканиною.

І знову я ловлю себе на думці, що хочу побачити це. Усі думки плутаються, і я намагаюся змусити себе заспокоїтись. Це не той момент. 

Мене обпалює спалах сорому, і я розумію, що зараз почервонію від своїх же думок. Складно втримати розум від цієї бурі, що розгоряється всередині мене.

І це далеко не те, чого я прагну. Я прагну його близькості, його уваги, я хочу доторкнутись до нього, обійняти. Але я не можу зробити цього — його вираз обличчя не залишає місця моїм надіям. Він стоїть, холодний і відсторонений, і це єдине, що я бачу в його погляді. Немає жодної іскри тепла.

Це розриває мене зсередини. Я так хочу обійняти його. Два довгі роки нарешті минули, але вираз обличчя Марка говорить про те, що мені не варто робити цього. Він не виглядає щасливим від зустрічі зі мною, і це ламає всі мої мрії та надії на те, що він міг трохи змінити своє ставлення до мене.

Я готова закрити на все очі, навіть на те що він пропустив моє повноліття. Аби ж лише він показав мені, що теж сумував...

— І що це ти на себе натягнула? Тепер так одягаються в школі? Кого намагаєшся звабити? — цей тон, цей погляд, таке презирство! Я застигаю на місці. Не була готова до цього. От тобі й перша зустріч після довгої розлуки...

Мої коліна тремтять. Його слова занадто грубі, а я… я не знаю, що відповісти. Я відчуваю себе такою дурною. На що я надіялась, коли вдягалась, наче на побачення?

— Не намагайся мене звабити, дитинко, — раптом промовляє, карбуючи слова, і я відчуваю, як моє серце просто розсипається. Марк натякає, хоча, я б сказала говорить все прямо. Бо не забув. Бо зізнання від «майже сестри» забути неможливо.

Прямо зараз всі мої надії, всі мої мрії розсипалися, як пісок крізь пальці.

Не знаю, що відчуваю більше: гнів чи злість на себе. Злість на те, що все ще чекаю змін у ньому, а він все одно залишає мене на відстані. І цей спокій на його обличчі — немов вирок всім моїм клятим надіям.

Але я не можу дозволити цьому зараз зламати мене. Я зібрала всі сили, щоб вистояти, і навіть якщо це важко, я не збираюся більше бути тією, хто чекає на щось. Тому намагаюсь не виглядати розбитою, хоч серце вже болить від його слів.

Стискаю губи, намагаюсь зібрати все, що в мені залишилось від цієї непотрібної надії, і відповідаю:

— Я не намагаюсь тебе звабити, Марку. Я просто хочу показати, що я можу бути іншою, — ці слова дивують навіть мене, тому я продовжую: — І взагалі, кому ти здався, чоловіче? Йду в клуб, святкувати з подругою початок навчального року. В доросле життя входимо по-дорослому. Тобі не зрозуміти, ти вже занадто старий для гулянок. Окрім роботи нічого не цікавить, — намагаюсь поводитись легковажно. Краще так, аніж він все зрозуміє. 

 — А хтось ще не доріс до клубів. Після повернення батька можеш йти на всі чотири сторони, а зараз переодягнулась у свою піжаму з поні й лягла дивитись мультики. Я не збираюсь бігати за тобою по клубах. Не вистачало відкачувати тебе після якоїсь гидоти, чи ще краще рятувати з лап ненажерливих піжонів, — цілком спокійно промовляє, але мені від цього чомусь не легше. Наче хвилюється, але при цьому дивиться на мене, як на шматок лайна. І взагалі, звідки він знає про мою піжаму?

— Ніхто не просить тебе бігати, — я спробувала зібратися і триматися. — Дядька не буде цілий тиждень, і він не дізнається про це, якщо ти йому не розкажеш, – вмикаю особливий режим вмовляння. Він не відмовить, адже я вмію просити. Раніше точно працювало. 

– Пропонуєш брехати батькові? Ще чого. Потім я буду винний в тому, що з тобою щось станеться.

– А я то думала ти за мене хвилюєшся. А тебе лише особиста шкура і хвилює. Роби що хочеш, а я все одно піду туди, куди запланувала. До завтра, татусю, – демонстративно розвертаюсь та прямую на вихід. Хоч би не впасти перед ним на цих клятих підборах. 

Вперше за довгий час відчуваю сльози, які починають зрадницькі стікати по щоках. Відразу вирішую цю проблемку і впевнено покидаю будинок.

Не встигаю вдихнути свіжого повітря, як відразу пишу смс подрузі. Говорити не в силі, тому краще так.

— Жекаааа, — швидко набираю повідомлення, і відповідь приходить моментально. Ось одна з причин нашої довгої та міцної дружби.

— Змогла? — коротке та просте запитання, яке викликає біль розчарування.

— Збирайся. Підемо в клуб. Все потім поясню, просто роби як кажу. Святкуватимемо початок навчання, — відправляю, але навіть зараз я знаю – це не втеча. Це моя боротьба. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍