Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Переминаюсь з ноги на ногу, чекаючи на відповідь подруги. Сама не знаю чому, але раптом розвертаюсь і ловлю у вікні силует Марка. Він стоїть, зі стаканом віскі, яке він так обожнює, і просто пропалює в мені діру. Дарую йому єхидну посмішку та розвертаюсь. 

Чую звук сповіщення і знову дивлюсь в телефон.

— Я готова, зустрінемось біля нашого улюбленого ТЦ, — читаю повідомлення і коротко відповідаю:

— Ок.

Знову повертаюсь до вікна, де він все ще стоїть. Я відчуваю його погляд на мені, як гострий кинджал. Але у відповідь просто, з усмішкою, махаю йому на прощання.

Обличчя Марка стає ще більш напруженим. І, чорт, це мені так подобається.

Тепер я точно йду вперед, навіть якщо кроки здаються такими не впевненими. Але я готова вперше за два роки відчути своє власне дихання, нехай це й коштує мені душевної боротьби

Наш улюблений заклад на сусідній вулиці. Там цілий комплекс: починаючи улюбленим кафе, закінчуючи клубом, в якому ми ще не бували. Хоч і недалеко, але підбори однозначно не дають мені шансів пройти навіть кілька метрів. 

Це просто якесь покарання. Я знову відчуваю ту легку напругу в ногах, коли намагаюсь зробити кілька кроків. Але на щастя, як по виклику, поруч проїжджає автомобіль. Я одразу махаю рукою, сподіваючись, що він зупиниться. Ну а що? Не стоятиму ж тут вічно…

І тут, раптом за спиною лунає до болю знайомий голос. Мій крок затримується, але я намагаюсь не звертати уваги. 

Ні, я не обертатимусь! Це більше не має значення. Потрібно саме так мислити, і тоді буде легше. Варто повторювати це, як мантру. 

– Соню, повернись у дім. Прямо зараз! – звучить його крик, і це відчувається, як електричний удар. 

Але чомусь повертатись так неймовірно важко. Чи може це просто страх? Може, мені лячно повернутись і побачити в його очах все те, чого я так боялася?

– До завтра, Марку. Не сумуй тут, – кидаю через плече, не витримавши, і вирушаю в бік автомобіля. 

Силу в собі знаходжу це зробити лише через те, що більше не можу залишатися тут. Поруч із його байдужістю. 

Я майже відчиняю дверцята, як раптом гарячий дотик обпалює зап’ястя. Він різко хапає мене, не контролюючи силу. 

Болить. І це не тільки від фізичного болю. Кожен його рух, кожен жест нагадує мені про те, як він контролює моє тіло, мої почуття, мої рішення. І це так важко… Так важко не піддатися, хоч і розумію – це чергова пастка.

– Я двічі не повторюватиму. Зайди в дім, – його голос глухий, спокійний, але я відчуваю в ньому напругу. Якби я мала хоч краплю розуму, я б сказала: «Добре», і зробила, як він хоче. Але не цього разу. Я більше не дитина, як він вважає.

В мене навіть немає часу на роздуми. Тіло палає в лихоманці, і я, наче не здатна контролювати свої емоції, стою на межі зриву. Так, я відчуваю, що маю залишитись. Бажання відчувати Марка поруч, хай просто в одному будинку, перекриває усі інші потреби. Бо я скучила. І зараз він поруч. Все це відчувається так близько. Варто лише протягнути руку. Але я знаю, що цього не буде. І не повинно бути.

І ось раптом тут з'являється хтось інший — незнайомець з автомобіля. Його голос врізається в тишу нічного повітря.

– Облиш дівчину, вона зі мною, – і Марк, немов прокинувшись від якоїсь чарівної сили, послаблює хватку.

Це моя можливість. Моя єдина можливість вирватись. Я кидаю йому ці слова, які раптом звучать так вільно, так незалежно, наче й не я їх промовляю:

– Проведи цей вечір з користю. Ти втратив право контролювати мене ще два роки тому.

Марк зупиняється. Я бачу, як його обличчя змінюється, як він губиться в тій реальності, яку я йому тільки що показала. Це як холодний, болючий удар, який так довго чекав на свій вихід. Удар для нього, для всього, що ми колись мали. Але що між нами взагалі було? Два роки мовчання?

Йому було байдуже. Він жив, як йому зручно, і ні разу не згадав про мене. Навіть у мій день народження. Я ж просто хотіла бути важливою. Маленька Соня потребувала його, але для нього я була лише частиною чогось, що не мало значення. Він вирішив продовжити свій шлях, не звертаючи уваги на мене. А я все чекала, коли він нарешті дійсно побачить мене. Потрібно було лише озирнутись.

Тепер я вже не чекатиму. Час йде. І я більше не буду тягнутися до нього, не буду так по-дитячому боротися за його увагу. Тому що я заслуговую на більше.

Дивно, але ці думки з‘явились раптово. Бо я чекала хоча б чогось. Хіба він зовсім не сумував? Так просто жити разом, а потім поводитись так ніби я незнайомка? Можливо тому й варто це спробувати забути. Хоча почуття просто так не зникнуть. І я знаю, що завтра знову бажатиму його прихильності. Проте сьогодні є лише я. 

За ці два роки ми навіть не розмовляли нормально. Йому було байдуже на мене, на мої почуття, на мої спроби хоч якось привернути його увагу. А я чекала. Чекала дзвінка, повідомлення, хоча б якогось знаку, що я існую для нього. А він жив. Жив на повну, ніби нічого й не було, ніби я була просто випадковою фігурою в його світі.

Я виросла з ним. Його постійна присутність стала для мене більше, ніж просто фоновим шумом. Вона була необхідністю, прив’язаністю, яка мене формувала. Його прихильність — ось чого я прагнула, ось чого мені завжди бракувало. Але для нього це було неважливо. Усе, що мало значення для Марка — це його бізнес, його ідеальний образ, його спокійне, впорядковане життя. А я? Я була лише «додатком», не більше. Донька найкращого друга його батька. Та, яка змушена жити поруч. Клята «майже сестра». Ця думка з’їдає мене зсередини. Як же це боляче усвідомлювати.

– Соню, – тихий, ледь чутний голос. У ньому вперше за довгий час звучить щось більше, ніж холод чи байдужість. Наче прохання, благання. Але тепер мені байдуже. Скільки разів я просила, скільки разів благала, а у відповідь отримувала порожнечу. Тепер це не має значення.

Я повертаю голову до незнайомця, який досі сидить у машині, терпляче очікуючи на мене. Його присутність нагадує, що у мене є вибір. Що я можу рухатися далі.