Читати книгу - "Аліса на суді Осіріса, Вадим Смикодуб"

Так вона дійшла до великих дверей із латунною ручкою, вкритих багатьма шарами бордової фарби, що лущилася. Коли А. натиснула ручку, двері неохоче із зусиллям відкрилися, і її погляду відкрився невеликий хол, підлога у якому була вкрита прямокутниками бежевої та бордової плитки. Біля наступних дверей на стільці сидів старик із жорстким худим обличчям, а біля ніг у нього лежав великий чорний пес. Старик займався тим, що грав сам із собою у шахи, причому, роблячи кожний наступний хід, він розгортав шахівницю на сто вісімдесят градусів. Єдиним джерелом світла у приміщенні була велика біла свічка, що стояла на тому самому столі, що і шахова дошка. Від шахиста стояв стійкий запах перегару.

Ти же розумієш, що тебе не має тут бути? – він не запитував, а стверджував. – Що ти опинилася тут завдяки ряду збігу обставин, помилок у нормальному плині подій, і порушені правил?

А. мовчала. Вона не звикла сперечатися, і не була готова до такого несподіваного опору, оскільки думала, що на кожному етапі вчиняла саме відповідно до правил.

– Я сподіваюся, що в майбутньому це покращать, і подібних прикрих непорозумінь повторюватися не буде. – продовжив старик, навіть не дивлячись на неї. Він розгорнув шахівницю, кілька секунд замислився, та з’їв білу туру чорним конем. – Мені дуже неприємно з тобою спілкуватися. Більш того, я не знаю як тобі краще за все вчинити далі. Можливо, якщо ти просто нічого не робитимеш, то рано чи пізно ти заснеш, і прокинешся у своєму ліжку, і ти та Всесвіт зможете робити вигляд наче нічого не сталося. Або ти просто розчинишся, якщо ти довго перебуватимеш тут. Але у будь якому разі я категорично не раджу тобі навіть не намагатися йти далі, адже цей шлях не призначався для таких як ти, і мені невідомі наслідки того, що відбудеться, якщо ти підеш ним.

А. раптово охопило відчуття обурення, оскільки вона була переконана, що не порушувала жодних правил, і гостро відчула потребу наполягати на своєму. Дівчина підійшла до наступних дверей, і занесла ногу над чорним псом, який одразу ж загарчав на неї.

– Але якщо правила не передбачають саму можливість мого перебування тут, – почала вона, ретельно підбираючи кожне слово, – то вони, як я розумію, і не забороняють моєї присутності, і моєї участі у… е-е-е… випробуванні. Я досі не порушила жодного правила, йдучи чим шляхом, і можу пояснити чому вчиняла так, а не інакше на кожному кроці.

Старик тяжко зітхнув. Полум’я свічки затріпотіло, на мить у кімнаті стало ще темніше, і там де тільки що була тінь з’явилася фігура двометрового велетня з ебонітово-чорною шкірою та чорною ж собачою головою з вухами торчком та очами, що світилися у темряві синім кольором.

Ти чув її, Сет-Часере! – голосно та відривчасто промовив він. Його голос був схожий на гавкання, але був не дзвінким, а схожим на велетенську свинцеву кулю, що каталася приміщенням. – Вона промовила формулу, і вона дійсно формально нічого не порушила, адже опинилася тут не внаслідок шахрайства, а внаслідок того, що на кожному етапі намагалася вчиняти як порядна… хм… людина. Але ж, по-перше, вона не промовила формулу дослівно, а по-друге, ти хоч уявляєш, що буде якщо вона пройде через Залу Двох Істин? Що буде далі? А ти сам уявляєш? – запитав песиголовець. – Я розумію, що випробування не призначене для таких як вона, але правила прямо це і не забороняють, а усувати прогалини в існуючих правилах не твій клопіт. Що ж стосується формули, то в даному випадку можна не бути формалістом, і з її слів зрозуміти, що вона дотримувалася існуючого порядку речей.

Дід щось незадоволено пробурчав собі під ніс, але підвівся, і відчинив двері ключем, який весь цей час лежав на столі, та

А. хотіла подякувати, та піти далі, але здоровань з головою собаки поклав їй на плече руку, яка виявилася важкою наче ведмежа лапа, і уважно подивився їй в очі своїм полум’яним поглядом.

– Я хочу переконатися, що ти до кінця усвідомлюєш наслідки своїх дій, перш ніж ти переступиш цей поріг, адже далі ти неодноразово можеш стикнутися з долею, гіршою за просте небуття. Ти не маєш не спеціальних знань, не предметів, які б мали полегшувати проходження тобою цього шляху.

Дякую, але я вже вирішила. – А. рішуче штовхнула двері, які здалися ще більш важкими, ніж попередні. За ними відкривалася неосвітлені гвинтові сходи, які спіраллю вкручувалися у темряву, звідки тхнуло розритою землею та могильним холодом. Дівчині дуже не хотілося туди йти, але ще менше їй хотілося глупо виглядати, тож вона увімкнула ліхтарик на мобільнику, зітхнула і покрокувала далі. Двері за спиною А. гучно гупнули, так наче їх захлопнула невидима пружина. Крізь прохід було часто-густо натягнуто павутиння, тому дівчина вимушена була тримати перед собою витягнуту праву руку, а лівою підсвічувала, оскільки була шульгою.

Після того як вона спустилася десь на двадцять сходів, А побачила під ногами білу кістку. Незрозуміло було чи належала вона тварині або ж людині, але дівчина відчула як її починає охоплювати паніка. Найбільше бентежила її навіть не безпосередня небезпека, якої нібито ще не було, а незрозумілість задачі, яка стояла перед нею. Попри раніше прийняте рішення, відчувши, що вона втрачає контроль над ситуацією, А. розвернулася назад, але скільки б вона не підіймалася вгору вона не могла дійти до дверей якими вона щойно пройшла. Дівчина зупинилася, набрала повні легені повітря щоб заспокоїтися, видохнула. Потім спустилась буквально на десять сходів вниз і знову побачила, що у пітьмі біліє кістка, яка її так налякала. А. переступила через неї, спустилася ще приблизно на десять сходів, а потім повернула назад.