Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

не вчасно: хтось запізнився на роботу, хтось ще спав, а діти — раптом захотіли залишитися вдома й пекти пиріжки. Місто завмер у напівсні.

Левко і його друзі відразу зрозуміли — щось трапилося з Годинником. Вони піднялися на його вежу і виявили, що серце Годинника — невелика скляна сфера з сяйвом — згасло.

— Годинник більше не відчуває мрій людей, — прошепотів Годинникар. — А саме вони йому давали силу…

Тоді Левко зібрав усіх мешканців міста на П’ятачку. Він попросив кожного пригадати найтепліший ранок свого життя — коли пахло какао, коли співала мама, коли вперше хтось сказав: «Добрий ранок, мій герой».

Люди заплющили очі, і світ навколо заграв новими барвами. З їхніх сердець піднялися блискітки — теплі, світлі, мов росинки на сонці — і злетіли прямо до серця Годинника. Воно спалахнуло, завібрувало й… дзінь!

Місто прокинулось. Сонце піднялось якраз вчасно, веселка знову прикрасила небо, і навіть пиріжки не пригоріли.

З того часу кожного ранку на П’ятачку хтось обов’язково дякує Годиннику — за ще один чудовий день, за нову історію, і за те, що місто Ф. ніколи не запізнюється на своє чудо.

 

далі історія про місто, чиє серце, містичний вузол сили - це Бібліотека, яка зберігає дивовижні скарби і завжди прийде на поміч

 

Бібліотека міста Ф. — містичний вузол сили

 

У місті Ф. кожна будівля мала свою душу, але найбільшою, наймудрішою і найтаємничішою була Бібліотека. Вона стояла на старовинній площі Пам’яті, між кількома срібно-зеленими ялинками та кленом, що ніколи не втрачали листя. Кажуть, що її фундамент закладали ще до того, як з’явилися перші кам’яні мости через річку У., а її стіни пам’ятали навіть ті часи, коли в місті літали дракони зі світла та зірок.

Але головне — Бібліотека була живою.

Вона дихала, слухала думки мешканців, підказувала, де знайти відповіді, а іноді… сама відкривала свої двері, коли хтось потребував допомоги. В її залах було безліч кімнат — нескінченні сходи, шафи з книгами, які шепотіли історії, і дзеркала, що відображали не тебе, а те, ким ти можеш стати.

Одного дня над містом зійшла дивна темрява — не нічна, а мов тінь забутої печалі. Люди стали забувати імена своїх вулиць, історії з дитинства і навіть… слова. Вчителі не могли навчати, діти не грали в словесні ігри, а навіть Казкарка загубила нитку оповіді.

— Це затінок Зниклої Мови, — мовив Годинникар. — Колись він приходив до інших міст, коли забували про силу слова…

Левко з друзями рушили до Бібліотеки. Вона вже чекала. Її двері були відчинені, і з них виходило м’яке світло, мов тиша перед важливою відповіддю.

— Я пам’ятаю всі слова, — прошепотіла Бібліотека. — Але щоб повернути їх місту, мені потрібен Голос Віри — той, хто скаже правильне слово в правильний момент.

Цим голосом стала маленька дівчинка на ім’я Марічка. Вона не вміла говорити довго, зате вірила в чудеса. І коли вона промовила слово "РАЗОМ", книжки у Бібліотеці раптом відкрилися самі. Сторінки зашелестіли, літери злетіли в повітря, мов птахи, і полетіли над містом.

Там, де вони торкались дахів і сердець, люди згадували все — і своє ім’я, і улюблену пісню, і казку, яку колись розповіла бабуся. Слово повернулося.

І з того часу в місті Ф. кожен знає: якщо колись зникне надія чи сенс, варто просто прийти до Бібліотеки. Вона відкриється. Вона обійме. Вона нагадає, хто ти є.   

 

 

Про місто Ф., де світ оживає після заходу Сонця

 

У місті Ф., як тільки сутінки обіймають дах за дахом, починається інше життя — тепле, лагідне, де кожна річ знає своє місце, але має і власну волю.

Фонарі, ті самі, що вдень стоять мовчазно й непорушно, оживають. Вони протирають свої лінзи, шепочуться між собою про щоденні новини — хто що побачив, кого освітлював, хто на якому перехресті розгублено шукав дорогу. Їхні вогники — то очі міста вночі, мудрі й трохи мрійливі.

На лавочках, об’єднаних у таємну Гільдію вільних Трударів, вирішуються важливі питання. Наприклад, де наступного ранку краще поставити нового квіткового горщика, або як підтримати стару лавку в парку, що трохи осіла після рясних дощів. Вони мають свій статут, записаний на березовому листку, і засідання проводять за участі кількох уважних ворон.

А стовпи, що вдень стримано виконують свої функції, ввечері посміхаються всередині, коли до них повертаються лелеки. Їм подобається бути оселею для таких поважних птахів. Вони терпляче тримають гнізда, навіть коли ті стають трохи важкими, навіть коли лелеченята голосно вимагають їжі.

Усе в місті Ф. живе у повазі одне до одного. І містяни, проходячи повз, іноді зупиняються, вдивляються в світло ліхтаря, торкаються теплої дерев’яної спинки лавки, або посміхаються стовпу з гніздом — ніби вітаються з друзями.

 

 

Туман і дощ — невидимі жителі міста Ф.

 

У місті Ф. кожен ранок був трохи схожий на диво. Коли сонце ще тільки розплющувало свої промінчики, а вулиці ще дрімали, по всьому місту розливався туман — м’який, мов шерсть кошеняти, і теплий, мов обійми бабусі.

Туман ніколи не приходив один. Він був поетом, що ходив між каштанами й кленами, гойдався на їхніх гілках, розповідав листю сонні вірші. А листя слухало і тихенько шаруділо у відповідь, ніби аплодувало.

Але туман мав друга — доща. Дощ був веселуном. Він прокидався трішки пізніше і, побачивши місто ще в тумані, тихенько хіхікав. Потім вибігав із хмар, і починав свої пустощі: скакав по бруківці, наспівував крапельні мелодії по дахах, і найулюбленіше — катався на парасольках.

Мешканці міста не сердились. Вони знали: дощ — це як малюк, який щиро радіє кожній калюжі. А парасолі тут були особливі — кожна мала свій характер. Наприклад, парасоля пана Микити, вчителя географії, любила планувати маршрути крапель, а червона парасоля Марічки навіть примудрялась танцювати разом з дощем.

Коли дощ і туман зустрічалися у сквері біля кав’ярні «Три Латте і Сонце», вони перешіптувались, мов старі друзі. А всі навколо ставали трохи добрішими: діти ловили краплі язиками, пси несли у зубах вологі палички, а бариста варив найтепліший в світі шоколад.

Кажуть, що саме в такі дні у місті траплялись маленькі дива — хтось знаходив загублену рукавичку, хтось отримував листа, якого чекав усе життя, а хтось просто... закохувався.

Бо коли туман і дощ обіймають місто разом — воно шепоче про найголовніше. Про ніжність. Про прості радості. Про те, що навіть похмурий день може бути святом.