Читати книгу - "Космічний хробак Антон та Хрюнямавпа, Волошкова Киця"

 

— Та шо таке?! — не стримався я.

 

Тикаючи палицею в бік лакованого чорного зорельоту, з якимось золотистим візерунком, він скорчив розчулену мармизу й пропищав:

 

— Будь ласка, нумо візьмемо цей! Будь ласка, будь ласка, будь ласка...

 

Спочатку я був здивований, потім розлютився і, нарешті, зробивши глибокий видих, пояснив якомога спокійним тоном.

 

— Звичайно ні. Нам потрібно щось непомітне.

 

— Дивіться! Он там!

 

Ми різко обернулися на крики, що долинали у нас за спинами.

 

До нас наближався натовп не дружелюбно налаштованих гуманоїдів у чорних костюмах.

 

Ми чкурнули до найближчого зорельоту, який через "щасливу випадковість" виявився саме тим, що припав до душі Хрюнямавпі і, стали навмання тикати кнопки на панелі біля входу. Хрюнямавпа вже хотів було вдарити палицею, як раптом шлюз піддався і став повільно роз'їжджатися в сторони. Ми влетіли, немов ошпарені.

 

— Та зачиняйся вже, — благав я безсердечний механізм.

 

Нарешті шлюз закрився, відокремлюючи нас від переслідувачів. Тієї ж миті запалилися лампи, освітивши дорогу до командного модуля. Недовго думаючи, я підбіг до панелі управління, аби

завантажити єдині наявні координати. Потім, запустив автопілот.

 

Деякий час ми мовчки стояли, дивлячись в ілюмінатор на астероїд, що віддаляється. А наступної ж миті, тишу порушило наше істеричне реготання. Ми живі.

 

— А куди ми, власне, летимо? — поцікавився Хрюнямавпа, коли нас попустило.

 

— У лігво Великого Боса,

 

— Та він же нас вб'є!

 

— Ну, шатл був старий, а ми йому натомість привеземо цей, новий і гарний. Думаю, що бос нас пробачить, — сказав я, сам до кінця не впевнений в своїх словах.

 

— І нам не потрібно буде продавати нирки? — зрадів напарник.

 

— А вони в тебе є?

 

— Не знаю, не цікавився, — знизав він плечима.

 

День видався клопітким. Залишивши Хрюнямавпа хазяйнувати на палубі, я дав храпака у кріслі пілота.

 

Прокинувся я раптово, від гуркоту. Продерши очі, я застав напарника за зломом сейфа. Він його завзято таранив якимось кріслом.

 

— І тобі доброго ранку.

 

Той тільки махнув рукою і продовжив вибивати із сейфа все, що можна. Я знизав плечима і вирушив на екскурсію. Зореліт виявився справжнісіньким палацем. Стіни з золотою інкрустацією, меблі зі справжнісінького дерева. Скрізь вази, картини, а підлогу в коридорі  взагалі вкриває килим. Дивно, що зореліт порожній. Ні особистих речей, ні охорони. Схоже на пастку.

 

Не знайшовши нічого цікавого, я повернувся до командного модуля. Двері від'їхали вбік, даючи мені можливість увійти всередину, а я так і завмер на порозі. Від страху, ледве костюм не зіпсував.

 

Біля дивана стояв великий круглий робот. Він перемигувався лампочками і спостерігав за Хрюнямавпою круглим оком. Поруч із ним левітувала напівпрозора капсула.

 

— Чим я можу допомогти? — запитав робот.

 

І це було його фатальною помилкою. Я вже казав, що мій напарник панікер? Хрюнямавпа схопив  з підлоги палицю, яку тепер завжди тягав із собою. Замахнувся нею, і зі всієї сили, вдарив робота, вгативши того у стіну. Вогники на голові ще трохи поморгали, а потім згасли.

 

— Сила є — розуму не позичати, — я похитав головою.

 

Напарник зітхнув і винувато шаркнув черевиком п'ятдесятого розміру.

 

— Не роби нічого, просто сядь та сиди.

 

Я підійшов до капсули. Торкнувшись її, я відчув тепло. Хрюнямавпа підійшов ближче і нахабно вставив свій п'ятак. Сфера відкрилася. Я невдоволено глянув на напарника, а той лише знизав плечима. Ми одночасно зазирнули всередину. Завмерли. Приємно пахне, прикрашене рожевим мереживом...

 

— Тю, та це лише дитина, спокійно сказав Хрюнямавпа і тільки потім до нього дійшов сенс сказаного.

 

І тут я згадав, що десь вже бачив цей зореліт. Чи то у випуску «Іх шукає космополіція», чи то у «Що купують Галактичні мільйонери?».

 

— Нам кінець, — констатував я факт.

 

На нас дивилася пара проникливих оченят. Мені стало якось моторошно. Зупинивши погляд на п'ятачку напарника, дитина осудливо насупила брови. Прицмокнувши наостанок, виплюнула пустушку і вказала на нього крихітним пальчиком.

 

—Ти знищив мою няню і про це пошкодуєш.

 

Дитина виявилася безжалісною.

 

Раптом Хрюнямавпа втратив свідомість.

 

— Ти хто? — спитав я.

 

Дитина вибралася з капсули, обсмикнула рожеву сукню і, твердо ставши на взуті в лакові туфельки ніжки, відповіла:

 

— Я Матильда. Улюблене татове сонечко.

 

— І хто ж наш тато? — запитав я, відчуваючи, що запахло смаженим.

 

— Тато дуже суворий і любить лише мене. Він має багато підлеглих, цілий Чорний Клан. Якщо мене хтось образить, то все.

 

Хрюнямавпа конвульсивно смикнув черевиком.

 

Я завмер з жахом на обличчі, усвідомлюючи почуте.

 

— Їсти хочу, — насупилося татове сонечко і одразу попрямувало у бік камбуза.

 

Напарник обережно розплющив око. Переконавшись, що дитина зникла за дверима, він полегшено зітхнув.

 

— Ми викрали зореліт самого Кіндратія, тихо прошепотів я. І, що гірше, прихопили його дитину.

 

— Нас тепер вхопить Кіндратій!

 

— Схопить, автоматично виправив я.

 

— І це теж!

 

Невдовзі Хрюнямавпа вже носився палубою, по дорозі чіпляючи хвостом вази. Це мені дещо нагадує. Зараз знову розфігачить панель управління.

 

— Пробач, друже, але так треба, — з цими словами я замахнувся і дав напарникові чарівного ляпаса. Здається, це спрацювало.