Читати книгу - "Космічний хробак Антон та Хрюнямавпа, Волошкова Киця"

Мене теж зацікавила їхня розмова, але відчиняти шлюз я не поспішав. Зняв лише щит та ввімкнув зовнішні датчики.

— Нам потрібен примат з п'ятаком і глист у скафандрі.

— Це мої підлеглі. А в чому власне проблема?

— Проблема буде у вас, якщо ви не повідомити мені їхнє місцезнаходження.

— Ми в рівному становищі. Вони сперли і мій вкрад... чесно зароблений шатл. Я перший із ними розберуся.

— Тобто їм вдалося за один день вкрасти транспорт у найнебезпечніших кримінальних спільнот в усій галактиці і зникнути в невідомому напрямку? Такі фахівці на вагу золото. Я їх у вас викуплю.

— A-a-a... e-e-e...— розгубився Великий Бос, — Вони цей, і мені потрібні.

Неочіковано їхня розмова стала подобатися мені значно більше. Трохи заспокоївшись і порадившись, ми вирішили відкрити шлюз.

Вирішили — зробили! Ми спустилися пандусом. Я і Хрюнямавпа з Матильдою на руках.

Суперечка на злітній смузі продовжувалась. Я голосно відкашлявся, натякаючи на нашу присутність. Потім ще раз. Нажаль, це не спрацювало. Тоді до справи взялася Матильда:

— Татусю! — заверещала вона.

Чоловік у костюмі нарешті звернув на нас увагу.

— Моє сонечко!

Цей Бугай кинувся у наш бік. Я інстинктивно прикрив голову, а Хрюнямавпа виставив руки з Матильдою вперед, та заплющив очі.

Навіть не звернувши на нас уваги, Кіндратій підхопив свою доньку на руки.

Зрозумівши, що вбивати нас не будуть (принаймні не зараз), ми видихнули, але, про всяк випадок, зробили крок назад.

Опинившись в татових обіймах, дитина відразу доповіла:

— Вони знищіли мою няню, потім врятували мене від зеленої гидоти, але мені не було страшно. Мені було весело! Хочу, щоб вони були моїми новими нянями!

— Хвилинку, це мої підлеглі. Вони мені потрібні, — втрутився Великий Бос.

— Такі фахівці мають бути у Чорному Клані.

— Ні, вони будуть моїми нянями! Хочу з ними грати! Я хочу живу няню, а не залізяку!

— Час... — Прошепотів за моєю спиною Хрюнямавпа.

...накивати п'ятами, — закінчив я.

Злившись зі стіною, ми стали повільно просуватися до виходу.

Опинившись за воротами космодрому, драпонули, як ніколи в житті.

— Ми будемо жити! — кричали ми удвох від щастя.

Минуло два тижні. Я лежу в шезлонгу і потягую коктейль через трубочку. Навпроти мене, мій напарник. Таким щасливим я себе не відчував навіть на Каліопі. Ми живі, і це головне.

Як же чудово, що бабуня Хрюнямавпа люб'язно погодилася надати нам притулок в обмін на скопані грядки. Тут нас точно ніхто не знайде. Який кайф!

— Про що зараз думаєш? — спитав я напарника.

— Я дуже радий, що всі мої нирки залишилися при мені.

— Отже у тебе все-таки є нирки!

— І сподіваюся, що вони залишаться у мене.

— А я якраз хотів тобі запропонувати вляпатися в чергову пригоду......

Кінець