Читати книгу - "Бідаха, Елара Кель"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І завжди — біля Дихаючої стіни.
Ніби сподівався, що вона знову щось видихне.
Він ніжно клав їх на землю. Складав ручки, ніжки. Притуляв ребро до ребра. Штурхав носом. Пальчиком. Бубонів.
— Ну? А тепер?
Скелетик лежав.
Нічого не відбувалось.
Потім стіна його вбирала у себе, не відразу — іноді за день, іноді за тиждень. Вона зітхала, ворушилась, і скелет просто зникав.Ніхто не знав, куди саме.
Бідаха не здавався. У нього було хобі. А ще — надія, маленька, непрактична, грибна.
І серед усіх проєктів був один особливий, довгограючий, великий, живий — хоча ще не дихав.
Він збирав цей скелет десятиліттями. Шукав ті самі кістки, які є в людині. Не просто «рука» — а саме та крихітна кісточка з зап’ястка, яку завжди гублять. Не просто «нога» — а плеснова кістка, що лежала глибоко в ямі й пахла ще свіжою вогкістю.
Коли він знаходив таку — Бідаха тремтів, притискав до себе й бубонів:
— Це вона... Це вона...
Він ніс її, як скарб, і обережно вкладав у скелет — що лежав окремо, віддалік. Його друг, ще не живий, але вже його.
Скелет зростав, повільно, як гриб, рік за роком.
І щоночі Бідаха приходив і додав щось нове. Іноді просто прибирав пил. А іноді сидів поруч і бубонів байки — про мох, про скрип труби, про те, як черниця зв’язала шапочку одному зі скелетиків.
Бо це було не хобі.
Це була мрія.
***
Це сталося не зразу. Не було фанфарів і не спалахнула блискавка.
Бідаха просто приніс останню кісточку — малесеньку, як крихта на підлозі вівтаря. Фаланга. Він знайшов її у вибоїні між двома гробами, де навіть вітер боявся ступати. Він тремтів, коли клав її на місце — туди, де вже чекали пальці. Підігнав, обережно штовхнув носом. І тоді...
Скелетик ворухнувся, спершу — ледь-ледь, наче не був певен, чи має право. Потім впевненіше — пальцем. Потім ногою. Потім сів і просто подивився на Бідаху.
Бідаха застиг.
Очі розширились, як жаба після дощу. Рот розтулився, але звуку не було. Тільки — бубоніння. Радісне. Нескінченне.
— Ти! Ти! Ти є!
Вони стали нерозлучними.
Бігали склепом, як тільки гриб і скелет можуть бігати. Схилялись над труною напіврозкладеної парочки — ті хіхікали й казали:
— Он які милі... хоч не смердять, як ті минулі.
Гралися в переховки, і Бідаха щоразу ховався так, що виднілась лише його дупа. Скелетик її лоскотав.
Коли труба пророкувала:
— Кістка знайде свою путь!
Вони обидва падали на підлогу, вдаючи мертвих.
Одного разу Бідаха навіть приніс скелетику мох. Справжній, свіжий, ще вологий, поклав перед ним, бубонів:
— Смачно. Дуже. На, їж...
Скелетик не їв. Але поклав кістляву руку на мох, і цього було досить.
Та радість — як тіло скелета, складена з крихких частин.
***
Одного разу, коли вони бігли через склеп, скелетик зачепився. Нестабільний, складений із кихких зогнилих кісток від різних людей... Він спіткнувся об обмотану ногу некроманта (той бубонів закляття проти власної смерті) і впав. І цього разу — розсипався. Не «розвалився», а розсипався на порох.
Бідаха кинувся до нього. Але... Дихаюча стіна вже дихала. Вона втягувала порох, кістки, пил. Зітхала глибше, жадібніше, голодніше. І залишила лише порожнечу.
Бідаха сів просто біля стіни. Обхопив себе руками. Мовчав. А потім почав плакати, так само мовчки, тільки текло по грибному обличчю.
Сльози у нього — не вода, а спори: м’які, сріблясті. Вони текли по щоках, капали на кам’яну підлогу, западали у тріщини.
І проростали.
А він сидів, і не бачив, як Ґустав замовк, як скелетики завмерли, що привид черниці стоїть поруч, із недов’язаним шарфиком у руках і уважно його розглядає.
Бідаха нічого не бачив. Бо друг, який ожив, вже вдруге помер.
***
Стіна дихала голосніше.
Не просто — як завжди, не шепотіла, не булькала. Вона гуділа, ніби зсередини її хтось качав міхами. Бідаха плакав, притулившись до неї спиною і не рухаючись. Він не помітив, як край його гелевого тіла почав затягуватись усередину. Стіна вбирала його у себе повільно, спокійно, як ковдра — того, кого любить, і того, кого хоче назавжди.
Склеп здригнувся.
Спершу — труба. Вона закричала:
— Наразі! Вже! Зараз! Готуй лопатки!
— Що?! — перепитав Ґустав. — Я живий! Я! Ой, то не до мене?
І кинувся чаклувати. Його руки світилися, наче в нього вийде, але не вийшло.
Привид черниці вже стояла над Бідахою. Вона не кричала, а намагалася вхопити його за слизький палець.
Труба репетувала:
— І — раз! І — два! І — три! Тягни!
А сантехнік, уперше за стільки років, відірвався від труби, ключ лишився стирчати у металевій щелині — як згадка. Він підійшов до Бідахи і схопив його за «плече», якщо те взагалі можна було так назвати.
Скелетики дзвонили щосили. Один ударився об стіну черепом — спеціально. Інший сів на трубу й дзеленчав ногами, ніби грав на дзвониках. Третій — висів на дупі Бідахи, яка вже була майже в стіні.
Парочка в труні нарешті вилізла.
— Коханий, тягни ніжку!
— Моя чи його?
— А яка різниця? Обидві гарні!
І вони обидва хапали Бідаху за те, що ще лишилось назовні.
Бідаха не пручався. Не тому, що хотів померти — він просто не вірив, що хтось буде тягнути його назад.
Але всі тягнули. Склеп — цей химерний набір зламаних створінь, уламків історій і непотрібних страхів — весь, одночасно, тягнув його назад.
І витягли. І повалились гуртом, наче перетягували канат. Черниця пішла у свій в'язальний куток і принесла звідти новий шарфик. Обкрутила його на шию Бідасі. Сантехнік мовчки повернувся. Парочка полізла назад у труну, кудкудакаючи про подвиг.
А скелетики мовчки сиділи біля Бідахи.
Вперше — без дзвіночків. Просто сиділи.
***
І тут — щось ворухнулось біля підлоги. Там, де сльози-спори залишили вогку пляму. Вона здригнулась, випустила грибну ніжку, потім — маленьке тільце, а потім — очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бідаха, Елара Кель», після закриття браузера.