Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 2. Академія Арканум

Стоячи перед масивними чорними дверима, Ізабелла ледь змогла подряпати їх закляклими пальцями.

— Відчиніть, будь ласка… Допоможіть мені… — її голос був хриплим, майже беззвучним, ніби його вкрала сама завірюха.

Від тієї ночі, коли пронизливий крик Маргарет змусив її тікати з дому, все пішло шкереберть.

Страх повернення, погоні, шлюбу з Вороном — усе це штовхало її вперед, крізь сніг і темряву. Ізабелла мчала полями, петляючи, мов загнаний звір.

Через це вона пропустила прямий поїзд і змушена була добиратися складним маршрутом із пересадками. І, як не дивно, — заблукала.

Зараз вона стояла перед незнайомим похмурим маєтком посеред лісу. Змерзла, втомлена, виснажена.

Сніг забивався під комір, поділ сукні замерз і бив по ногах, вітер жалив щоки крижаними голками.

Ізабелла знову застукала в двері, вже майже у відчаї:

— Прошу, я тут! Хтось, відчиніть!

Вікна будинку були освітлені, тож хтось там точно був. Але ніхто не реагував.

Вона спробувала смикнути важке металеве кільце дверної ручки — звук рознісся глухим відлунням.

Вітер виривався з лісу, завиваючи навколо неї, мов хижак. Ізабелла присіла біля дверей, тулячись до них спиною, намагаючись зберегти бодай крихту тепла.

Очі почали злипатися від утоми. Голод стискав шлунок, а холод пронизував до кісток.

Вона шкодувала. Можливо, не слід було тікати. Можливо, можна було домовитися з батьком, з мачухою, з сестрами — з Олівією та Емілі.

Але згадка про Ворона і байдужість батька, який спокійно погодився видати її заміж, змусила її стиснути щелепу.

— Освальде, кажу тобі, я щось чула! — пролунав жіночий голос за дверима.

Ізабелла різко підвелася й застукала ще сильніше:

— Я тут! Прошу вас!

Двері нарешті клацнули, і в них з'явилася струнка літня жінка з елегантною сивою зачіскою, вдягнена в темно-синю сукню. Позаду неї стояв високий худорлявий чоловік у строгому темному костюмі.

— Освальде, глухар ти старий! Я ж казала, що хтось стукає! Ти мало не залишив дитину вмирати! - вигукнула жінка і схопила Ізабеллу за руку, затягнувши в дім.

Хол був просторий, з темно-коричневими дерев’яними панелями на стінах і бордовим килимом на підлозі. Освітлення було тьмяне, але тепло одразу огорнуло тіло, знімаючи гостроту болю.

— Хто ви? І як сюди потрапили? — голос Освальда був суворий, уривчастий, мов каркання ворона.

Ізабелла тремтіла, каплі розталого снігу стікали з її плаща просто на килим. Вона благально подивилася на жінку.

— Не бачиш, у якому вона стані? — жінка суворо глянула на Освальда. — Ходімо, дитинко, до каміна. Спершу зігрійся, а потім і поговоримо.

Її завели до невеликої кімнати з м’яким кріслом біля вогнища. Освальд залишився позаду — мовчазний, пильний.
Жінка принесла теплий плед, чашку гарячого напою і свіжу випічку.

— Як тебе звати, дитино? — лагідно спитала вона.

— Ізабелла… Але можна Бель. — Голос ще тремтів, але вже з'являлася ясність. — Я прямувала до міста, до Греймуна. Та заблукала. Люди на вокзалі сказали, що з іншої станції ще можна сісти на потяг, тож я вирушила через ліс. Та почалася заметіль… Я побачила світло й прийшла сюди…

Жінка зітхнула й кинула погляд на Освальда. Той знехотя похитав головою.
 

— Ти дійсно думаєш, що ми повіримо в цю казку? — сказав чоловік. — Просто так опинилася в Арканумі? Серед ночі? Без супроводу? Це виглядає щонайменше дивно.

— Я… Я не знала, що це місце так називається… Я просто тікала… Я мала вийти заміж за людину, яку не кохаю… за Ворона…

Освальд примружився, оцінюючи кожне її слово.

— Раймонд має про це дізнатись, — мовив він суворо. — І негайно.
Мила добра жінка трохи зніяковіла: 

— Це не просто дім. Це магічна академія Арканум, а ми тут живемо й працюємо. Чули щось про неї?

 — Клариса, не говори зайвого! — суворо буркнув Освальд, і жінка розгублено замовкла. 

Я вдала,  що не помітила змін у її поведінці, відпила з горнятка і замислилась. Вони поводились доволі дивно, ніби я вдерлася на заборонену територію. Але я не бачила ні охорони, ні паркану… Лише великий чорний трьохповерховий будинок серед дикого, непролазного лісу.

 Я похитала головою:

 — Ні, про таку академію не чула. 

Жінка відвела очі: 

— Тоді вам і не варто знати. Допивайте чай, зігрівайтесь. Коли вщухне хуртовина — подумаємо, як допомогти вам дістатися до станції. Від її слів мені стало сумно. Повертатися в холодну невідомість не хотілось. У Греймуні я планувала зняти маленьку кімнату, знайти роботу й дочекатися Джейсона. 

 А що як я могла б залишитися тут на трохи? Це було б ідеально: відлюдне, тихе місце, де мене ніхто не шукатиме. Можливо, я змогла б надіслати Джейсону листа — напевно, тут отримують пошту. 

Поки я була заглиблена в думки, Клариса вдивлялася в щось позаду мене, а Освальд безшумно пересунувся за спинку її крісла. 

Я здригнулася — настільки неприємним був його погляд. 

— Скажіть, — звернулась я до жінки, — чи немає тут для мене якоїсь роботи? Будь-якої. Я можу лагодити одяг або допомагати на кухні.

 Вона подивилась на мене розгублено: 

— Вам? Працювати в Арканумі? Навіщо? Це не місце для юної дівчини! 

— Розумієте… — я завагалася, не звернувши уваги на скрип підлоги за спиною. 

— Як би це пояснити… Я пішла з дому. Точніше — мене змусили. Батько з мачухою хотіли видати мене заміж не за того, кого я люблю, а за того, кого самі обрали. Тому я втекла. Джейсон, мій справжній наречений, забере мене, щойно отримає мого листа. У мене майже немає грошей, тож робота дуже потрібна. Мені нікуди йти. Розумієте? 

Жінка знову ахнула й сплеснула руками,  Освальд вишкірився ще більш неприємною посмішкою.

 А я відчула себе повною дурепою: мабуть, вони вирішили, що я все вигадала, щоби проникнути до їхньої дивної академії й шпигувати.

 Мовчанку перервав Освальд: 

— Яка цікава історія! — протягнув він з насмішкою. 

— Просто як із дешевих романів. Гадаю, вона тут, аби шпигувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍