Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

Хлопець збуджував цікавість у відвідувачів своїм екстравагантним виглядом і відчутним смородом тіла, але то були дрібниці в порівнянні з дзюркотінням води. Діставшись білої чаші, Демид нахилився й присмоктався п’явкою до прозорої рідини, а потім прилаштувався біля прохолодної стіни поблизу вбиральні, плануючи пересидіти в затишку до вечора. Думалося про сигналізацію та охорону. Спіймають – передадуть поліції.

– Дядю, де ти валявся? – маленька дівчинка знизу вгору витріщалася наївними оченятами, забувши про цукерки.

– Дядя поганий, – молода мама в легкій сукні схопила малу за руку й потягла геть.

Ескалатором Демид виїхав на другий поверх, де повно кафешок, пивбарів, магазинчиків парфумів, одежі, взуття, м’яких іграшок. Народу швендяє багато. Дітлахи розваг шукають. Грає приємна музика. На її фоні жіночий голос перераховує принади комплексу й ненав’язливо пропонує витратити більше грошенят.

На поверсі гамірно. Люди товчуться в чергах за бутербродами, пивом, солодощами, кавою. Мамки вгамовують верескливих нащадків.

Демиду некомфортно серед чисто одягнених людей, тому рвонув ескалатором на третій. Тут продавали техніку. Телевізори, смартфони, ноутбуки, геймерські миші, клавіатури, навушники, зарядні пристрої, повербанки.

Комфівські продавці-консультанти, вгледівши потенційного покупця, хотіли беркутами кинутися, однак непрезентабельний вигляд хлопця засвітив на обличчях презирливі посмішки.

Демид проскочив відділ транзитом, зачепився поглядом за вивіску спортивних товарів, завернув до «Мобілочки», а звідти, погано орієнтуючись в калейдоскопній какофонії сотень світильників, фарб, музики й екзотичних пахощів, ризикнув передихнути в магазині іграшок. На досвідченого татуся Демид мало походив, тому не планував затримуватися в ньому надовго, адже дві «гарпії» – знервовані продавчині – позирали косо, а очі світилися в передчутті релаксового скандалу.

Хлопець, не помітивши кремезного дядька в легенькому світлому плащі з дитиною років десяти, налетів на них й ледь втримав рівновагу.

– Обережніше, юначе, лоба розіб’єш, – суворо, проте спокійно, без гніву, мовив незнайомець. Він був схожим на Ейнштейна. Біле волосся достиглою кульбабкою огортало зморщене чоло. Темні очі під чорними кущами брів дивилися поблажливо, на голеному підборідді коричневим овалом сиділа родима пляма, щоки обвисли мішечками. Здавалося, в них, наслідуючи хом’яка, чоловік зберігав запаси провізії.

Хлопчик, одягнутий у строкату сорочку й шорти, з-під лоба розглядав Демида й крутив у руках іграшкову металеву машинку. Завелика голова, вкрита коротко підстриженим волоссям, сиділа на довгій худій шиї. Та й сама статура дитини наводила на сумні роздуми про вповільнений розвиток.

– Вибачте, я тут мимо проходив, – Демид вивчав незнайомця, прокручуючи в голові варіанти можливого захвату. Що як переслідувачі помінялися?

– Когось боїшся? – дядько затулив собою Демида від гнівних поглядів продавчині.

– Поганий день.

– Кепські справи?

– Вже вдруге чую, – хлопець обережно задкував, аби вибратися з лабіринту стелажів.

– В такому вбранні на сміттєзвалищі місце, а не в «Каскаді». Тремтиш від страху. Кажи, хто полює на тебе?

– Ніхто, – вороже озвався Демид.

– Гарику, правду каже цей роздратований юнак? – старий поклав долоню на голову хлопчика.

– Бреше, – категоричний вердикт малого поставив крапку ваганням Демида. Пара начебто приємна. Суттєвої помочі, звісно, не отримати, але тимчасово десь перебути, поїсти, помитися…

– Припустімо, я тікаю… від колекторів, – хлопець зиркнув у бік старого. – Вам потрібні мої проблеми?

Дядько подивився на червонясте табло наручного годинника:

– Ого, а ти справді важна птиця. Гарику, ми опинилися в потрібному місці в потрібний час.

– Я ж казав, – презирливо скривився малий. Здавалося, йому не десять років, а п’ятдесят.

– Вирахував за теорією вірогідності? – зіронізував Демид.

– За порушенням структури континіуму, – хлопчик похмуро глянув на молодика.

– Перекладіть людською мовою, – попросив той.

– Потім, – відмахнувся дядько, пробираючись крізь натовп до виходу.

«Дивні вони», – подумав Демид, тримаючись за спиною Гарика.

– Дивний ти, – стиха сказав малий, але Демид почув і подумав: «Таке мале, а гонористе».

– На, прикрийся, бо охоронці причепляться, – дядько скинув благенький плащ і передав юнакові.

– Дякую, – хлопцю просторо в одежині, проте вона ховає брудну футболку.

– Гарику, дай окуляри, – попросив старий.

Малий, не обертаючись, тицьнув Демиду сонцезахисники.

Трійця без пригод з’їхали ескалатором униз.

Демид бічним зором вихопив пару переслідувачів біля меблевого відділу. Напівциганка й блондин сперечалися, активно жестикулюючи пальцями. Швидко вони вирахували схованку. От і вір в інтуїцію. Підведе й не скривиться.

– Думаєш багато, – раптом озвався Гарик. – Почують – схоплять.