Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Голова йшла обертом. Що все це означало? Ритуали, глибинники, третя ніч, зниклий брат, закривавлений ніж… Це було схоже на марення, на сюжет поганого фільму жахів. Але ніж був справжнім. І кров на ньому – теж.

Раптом знадвору почувся скрип. Хвіртка. Орест миттю розвернувся, рука інстинктивно потягнулася до пояса, де зазвичай була кобура. Але він був у цивільному. Беззбройний.

Він обережно виглянув у вікно. Біля паркану стояв невисокий чоловік у старій куртці й шапці-вушанці, незважаючи на відносно теплу погоду. Він не дивився на хату – його погляд був спрямований кудись у бік лісу. Стояв нерухомо, наче прислухаючись.

Орест вирішив вийти. Можливо, це сусід? Можливо, він щось бачив чи чув?

– Доброго дня, – гукнув Орест, виходячи на подвір’я.

Чоловік повільно повернув голову. Його обличчя було зморшкуватим, очі – маленькі, каламутні, без виразу. Він довго дивився на Ореста, ніби оцінюючи.

– Ти хто будеш? – голос був хрипким, непривітним.

– Орест Демчук. Це хата мого брата, Михайла. Ви його сусід?

Чоловік сплюнув на землю. – Був сусід. Тепер нема його.

– Що значить – нема? Ви знаєте, де він? Він поїхав кудись? – Орест намагався говорити спокійно, хоча всередині все кипіло.

Сусід знову подивився в бік лісу. – Ніхто нікуди не їде. Звідси не їдуть. Особливо зараз.

– Що означає – зараз?

Чоловік перевів погляд на Ореста. В його каламутних очах на мить зблиснуло щось схоже на страх. Або попередження.

– Третя ніч близько, – прошепотів він так тихо, що Орест ледь розчув.

– Яка третя ніч? Що це означає? Ви бачили Михайла? Бачили, хто сюди приходив? – наполягав Орест.

Сусід раптом злякано озирнувся, наче боявся, що їх хтось підслуховує.

– Ти б їхав звідси, чоловіче. Поки можеш. Не питай зайвого. Тут не люблять чужих питань. Особливо про… них.

– Про кого – них?

Але чоловік уже розвернувся і швидко пішов геть, майже бігцем, не озираючись. Він зник за поворотом вулиці, залишивши Ореста одного посеред порожнього двору, з моторошними знахідками в хаті й тривожними словами сусіда, що лунали у вухах.

Сонце почало сідати за гори, кидаючи довгі, химерні тіні. Ліс на схилах загустів, перетворившись на суцільну чорну стіну. Орест подивився на хату брата, на темні вікна, що дивилися на нього з докором. Відчуття ізоляції стало майже нестерпним. Він був один. У чужому, ворожому місці, де зник його брат, де люди боялися говорити, де кров на ножі свідчила про насильство, а старі фотографії та записи натякали на давню, темну таємницю.

І десь там, у лісі чи під землею, ховалося щось, чого місцеві боялися настільки, що навіть не наважувалися назвати його ім'я.

Раптом єдина лампочка, що горіла на стовпі в кінці вулиці, кілька разів блимнула і згасла. Село занурилося в темряву. Тільки гори стояли нерухомими чорними силуетами на тлі вечірнього неба. З лісу долинув дивний звук – чи то тріск гілки, чи то чийсь приглушений крок.

Орест відчув, як волосся на потилиці стало дибки. Він стояв на порозі чогось невідомого і жахливого. І відчуття підказувало йому, що перша ніч у Звонові буде довгою. А третя… краще було про неї не думати. Поки що. Йому потрібно було знайти брата. Живим чи мертвим. І з’ясувати, що за чортівня тут коїться. Навіть якщо для цього доведеться зазирнути в саму глибину ночі.