Читати книгу - "Тонка Тканина, Дроянда"

Розділ 2: Перше світло

До того, як вона стала обличчям колекції...

До того, як вона стояла перед камерою в чорному платті...

...була звичайна кімната з тюлевими фіранками і дівчина з мрією.

— Алісо, ти знову дивишся на ті вирізки? —голос мами був лагідний, але в ньому читалась втома.

Дівчина відвела погляд від стіни, вкритої вирізками з глянцевих журналів. У кожному — висока постава, ідеальні вилиці, впевнені очі. Всі ті образи здавались їй чарівними істотами з іншого світу.

— Я просто уявляю, як це — бути там, — тихо сказала вона. — Не лише красивою… Бути поміченою. Важливою.

Мама присіла поруч. Її пальці були шорсткими від роботи.— Ти вже важлива. Просто… не всім це видно одразу.

Але для Аліси цього було замало. Їй хотілося не просто бути, а сяяти. Не для інших — для себе. Бо десь глибоко в ній жила дівчинка, яку не помічали у школі, якій ніколи не казали «ти особлива». І вона вирішила: колись усе зміниться.

Вперше на кастинг вона прийшла сама. В черзі стояли дівчата, схожі одна на одну, з відточеними рухами і роздратованими поглядами.

Її тоді майже проігнорували.

— Стій, — сказав один із асистентів, коли вона вже розвернулась до виходу. — У тебе щось є… Прийдеш наступного тижня?

Це було все, що їй потрібно. Крихта визнання — і двері, які вперше прочинились.

Аліса пам’ятала той вечір: вона бігла додому під дощем, не знімаючи усмішки. Її мрія оживала.

І ось тепер, стоячи перед дзеркалом у чужій студії, вона запитувала себе:Чи це та мрія, яку я хотіла?Чи це я – справжня?

Її перша фотосесія була в дешевій студії на окраїні міста. Ніяких дизайнерських суконь, жодного візажиста, лиш старий фотоапарат і дивне світло, яке блищало надто холодно.

— Повернись трохи ліворуч. Добре. Тепер усміхнись, але… не по-справжньому, — казав фотограф, чоловік із сонним обличчям і брудною кавою в руках.

Вона слухалась. Бо вірила: кожен кадр — це ще один крок ближче до її справжньої мрії. І навіть коли їй дали надто коротке плаття, вона не заперечувала. Вперше тоді щось у ній наче зламалось, але вона заглушила це бажанням — бути сильною.

Після зйомки вона йшла додому мовчки. Мама мовчала теж. Вона знала, де Аліса була. Знала, чому прийшла пізно. Але нічого не сказала — тільки глянула очима, повними тривоги.

— Все добре, мамо. Це — лише початок, — прошепотіла Аліса, лягаючи спати. Та в душі щось вже тихо кричало: чи це справжнє «добре»?

Минув місяць. Потім ще один.

І ось вона — вже в центрі міста. Великі студії, знайомства, косметика, мов броня. Все, про що вона колись мріяла, стало щоденним. Але разом з тим прийшли інші речі: втома, мовчання, очі, що роздягали, не питаючи дозволу.

Марко писав частіше."Алісо, ти ще та, яку я знав?"

Вона не відповідала. Бо не знала, що сказати.

 

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍