Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Лів

У фойє багатоповерхового офісу, що належав великій та успішній корпорації, сьогодні було не надто людно. Прохолода кондиціонеру в купі з дорогим парфумом для готелів огортала спітнілу після серпневої спеки шкіру. Стукіт високих підборів пронісся мармуровою підлогою. Висока дівчина з копицею червоно-рудого волосся, зняла сонцезахисні окуляри і спокусливо всміхнулась хлопцю на рецепції.

–Вітаю, міс Вейл.

–Привіт, Г’юстоне. На мене вже чекають?

–Ви прибули раніше.– всміхнувся хлопець.

–Я зачекаю нагорі.– кивнула Лів.

–Бажаєте кави чи чаю?

–Я б не відмовилась від прохолодної газованки.

–Гаразд.–хлопець всміхнувся, блиснувши ямочкою на правій щоці і тицьнув кнопку, що опускала турнікет, пропускаючи дівчину вглиб фойє, де розташовувались сталеві ліфти з дзеркальними поверхнями.

Дівчина обережно натисла кнопку, намагаючись не лишити відбитків на ідеально чистій панелі. Двері відкрились з глухим звуком, і вона пірнула всередину, натискаючи 25-й поверх. Повернувшись до дзеркала, вона поправила волосся і оглянула себе: вона дійсно красуня, її обличчя було дивовижно симетричним, м’які повні губи, родимка на щоці, великі круглі зелені очі, в оточенні довгих вій. Всміхнувшись собі, дівчина повернулась до дверей. Їхав ліфт невідчутно, вона ніби стояла на місці, і лише табло, на якому майорили цифри, що повсякчас збільшувались, виказувало рух кабіни. Коли на табло висвітилась зелена цифра 25, дівчина приготувалась, двері відкрились і вона вийшла на поверх, із приємними смарагдовими стінами, світло-бежевою підлогою та меблями. Їй імпонував інтер’єр офісу, тут все було підібрано зі смаком, це милувало око і викликало бажання працювати. Принаймні для неї це було так.

Зала для конференцій №3, до якої її запросили цим суботнім днем, була на іншому кінці коридору. Тож дівчина сміливо рушила до пункту призначення, насолоджуючись ароматом власних парфумів, якими користувалась щодня. Зала для конференцій була великою кімнатою з овальним столом і дванадцятьма кріслами по периметру. Кімната була в оточенні панорамних вікон, через що всі працівники компанії називали її «акваріум». В залі наразі було вимкнене світло і опущені жалюзі, скоріш за все тут нещодавно проводили презентацію, жалюзі на зовнішніх вікнах опускали тільки, коли працював проєктор. Дівчина знову поправила волосся і сіла на м’який диван з гладенькою ультрамариновою оббивкою. Вона взяла журнал зі столика поруч і почала його гортати. Цей журнал, як і всі інші у колекції, був присвячений компанії, в якій вона працювала вже два роки. Інновації, контракти, партнерські зв’язки, все доводило успішність і престиж корпорації, частиною якої і була міс Вейл. На одній зі сторінок навіть згадували її ім’я. Хоч фото там не прикріпили, її все одно тішила така увага компанії. На одній зі сторінок цілу колонку приділили дівчині, що займається дизайном. Тут навіть фото додали. На вигляд їй було трохи більше за двадцять, світле волосся, хвилями лежало на плечі, вираз обличчя серйозний, а в носі пірсинг. Дівчина стримала роздратування, та прочитавши колонку, шумно закрила журнал і кинула його назад на столик.

–Повірити не можу, що вона працює тут два роки якимсь одним із сотні дизайнером, і має цілу статтю з фото про себе, а я обіймаючи посаду єдиного редактора ті ж два роки, удостоїлась одного рядку!

Вона зітхнула раз, потім другий, намагаючись заспокоїтись. Це того не варте, вона чудовий працівник, вона редагувала найкращі сценарії до проєктів. І хай фінальну версію вона зможе побачити хіба за півроку, вона відчувала гордість, коли її вказували у титрах серед перших, хто доклав руки до випуску проєкту. Скоріш за все її і сюди запросили задля нагородження чи премії. Ці думки її заспокоїли і дівчина зітхнула, продовжуючи рівно тримати осанку.

Чим конкретно займалась компанія, сказати було складно. Частіше це були медіапродукти: серіали, відео-ігри, інтерактивні книги. Кожен проєкт, який вона редагувала був засекреченим, не вказувались імена персонажів та їх локації, проєкти давали шматками не по порядку. Нерідко видавалось кілька проєктів паралельно, відповідно дівчина ніколи б не змогла самостійно відтворити чи передати сюжет. Це була частина програми договору про нерозголошення. І працювала ця система відмінно, бо навіть якби міс Вейл хотіла взятись за плагіат, не змогла б цього зробити фізично.

Почулися кроки, це трохи звільнило дівчину від роздумів. До зали для коференцій підійшов хлопець близько двадцяти п’яти років. Він мав неслухняне каштанове волосся, пухнасті кучерики на маківці викликали у неї бажання запустити у них пальці, але вона швидко притлумила цей порив і блиснула рівними білими зубами у привітній посмішці.

–Вітаю.

–Добридень.– кивнув хлопець трохи знітившись.–Можна?–вказавши на диван, спитав він.

–О, звісно.– продовжила всміхатись вона.

Вони сиділи мовчки. Міс Вейл почала дратуватись, ну звісно у її присутності хлопці нерідко втрачали дар мови, але зараз вона прагнула дізнатись кого ще запросили до цієї зали. Вона повернулась до хлопця і протягнула йому руку:

–Олівія Вейл – редактор.

Він якусь мить не зводив очей з акуратної руки з довгими пальцями і пастельним манікюром, а тоді охопив її своєю. Лів відмітила, що долоні у нього були дуже ніжними, це здалося їй милим.

–Патрикій Бартон – сценарист-постановник.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍