Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

Карпе! — вiдказав гiрко Зiнько. — Неправду ти кажеш, та нехай iншим разом, а то тепер…

Вiн не доказав, що йому було тепер так тяжко й гiрко, що не хотiлось i розмовляти.

Похмурий вернувся вiн додому, i Гаїнка не могла його звеселити нiяким своїм примилянням та щебетанням.

Довго не спав тiєї ночi Зiнько за думками. Не раз та й не двiчi доводилось йому нещасливо ставати в громадi проти тих людей, що й сьогоднi, але нiколи не було йому це так тяжко, як цього разу. I не через те тiльки, що саме дiло було не маленьке, задля громади важне. Нi, дедалi все дужче й дужче опановувала Зiнька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громадi такий лад, щоб по правдi все робилось, хотiлось бачити свою громаду в усiх справах розумною, правдивою та дружною. Тодi б усiм було добре, всi щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зiнько про те, яким робом це зробити, та не мiг нi до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всiх людей на кращий шлях. Додумався тiльки до того, що йому самому треба завсiгди робити так, як вiн хотiв би, щоб усi робили, та й iнших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й вiн, i товаришi його того додержували, а нiчого сьогоднi не вдiяли…

А якби вiн iз своїм товариством цього разу подужав у громадi, то це великого важило б! Тодi б смiливiше було б усiм стояти проти тих, хто хотiв сiдати на шию. А тепер буде гiрше, дуже гiрше!.. I надiя на те, що в громадi покращає, поладнiшає, вiдсувалася ще далi.

Та все ж Зiнько не хотiв зрiкатися тiєї надiї, не хотiв покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає,- це Зiнько добре знає. I як знає, так i робитиме, — якось уже воно буде…

А там, далеко, на майданi, галасував народ, i той галас долинав i до Зiнька. То громада пила Денисову горiлку. П'янiючи, галасуючи, точачись i лаючись, вона забувала про те, що сама себе вiддавала в попихачi кожному, хто хотiв нею попихати…

Частина друга

Зажурився соколонько:

Бiдна моя головонько, Що я рано з вир'я вийшов.

Нiде сiсти, гнiзда звити,

Малих дiтей розплодити,

Бо по горах снiги лежать.

Народна пісня

I. ГАЇНКА

Гаїнка гнiвалася:

— Поганий, поганий, поганий, — казала, одвертаючись од Зiнька.- I не кажи, що гарний, — ти поганий!

— Я й не кажу, що я гарний, — усмiхаючись, одпо-вiдав Зiнько, лежачи в своєму садку пiд гiллястим дубом та дивлячись на делiкатнi риси чепурного жiнчиного обличчя, на її тонкий, мов дитячий, стан. Вона сидiла на травi бiля його, повернувшися боком, надимала губки, випинаючи їх наперед, i через те її обличчя здавалося Зiньковi таким чудним, що вiн зареготався.

— Чого ти смiєшся? — швидко повернулася вона до його. — Ну, скажи, чого ти смiєшся?

— Того, що ти сердишся.

— А, дак так!.. Дак так!.. — скрикнула. — Я серджуся, я гнiваюсь, а вiн смiється, а йому смiшки! Ну, дак я ж пiду вiд тебе, пiду!

I вже була схопилася, щоб бiгти, та зараз же i спинилася:

— Злий!.. Недобрий!.. Глузує!.. От я ж тобi дам!.. От я ж тебе… битиму!..

Кинулась до його, вхопила за плечi та й почала з усiєї сили трусити i товкти його своїми маленькими рученятами.

— От тобi!.. От тобi!.. Щоб не глузував!.. Щоб не смiявся!..

А вiн реготав iще гiрше, вхопив її дужою рукою за стан i пригорнув на груди та й почав цiлувати в очi, в щоки, в уста.

— Геть! геть!.. капосний!.. Не хочу!.. Не займай!.. Вона вiдбивалась, не давалася, але згодом затихла, заплющивши очi, знеможена його поцiлунками, аж поки враз вихопилась iз рук, одбiгла трохи, стала i подивилась на його: чи не гнатиметься за нею. Вiн не гнався.

Вернулась, сiла бiля його на траву, а вiн, лежучи, зiперся на лiкоть i дивився, як вона ховала пальчиками пiд очiпок неслухняне русяве волосся, що оточало вже все її рожеве личко.

— Ат, це менi волосся!..

— Ну, i чого ж ти на мене сердишся? — спитав Зiнько.

Вона почала докоряти:

— Бач, примиляєшся, а сам який зробився? Мало коли й дома сидиш — як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш.

— Дурненьке моє! Як же я за тебе забуваю?

— А так, що то було як вечiр, як недiля, як свято, то ми все вдвох, як орiшки-близнята, — або говоримо, або читаємо, або спiваємо… А тепер!..

— А тепер?

— А тепер ти i ввечерi, i в свято або сам ходиш то до Васюти, то до Грицька, то до себе наведеш їх повну хату!

— I яка ж то й повна хата, як двоє або троє! А хiба ти їх не любиш?

— Чому? Васюта такий гарний, добрий… та чудний-чудний!

— Ну, от бачиш! А Карпо?

— От, Карпо твiй!.. Катря гарна, а Карпо твiй як почне вичитувати, мов з книжки: «Пам'ятай, жено, i встаючи й лягаючи, i за стiл сiдаючи, що грiх тебе вловлює, i во уста вступає, i з уст виступає, i до носа приступає!..» Ха-ха-ха!..

Вона так чудно вдавала Карпа з його навчальним голосом, що й Зiнько засмiявся:

— Що ти вигадуєш?! Коли ж таки Карпо казав на Катрю — жено?

— От же казав, — я сама чула… А ми з Катрею як зарегочемось!.. А вiн розсердився та грюк дверима, та з хати!..

— Ну, а Грицько який тобi?

— Я Ївги не люблю! — вiдрубала Гаїнка швидко.

— Дак я тебе не про Ївгу, а про Грицька.

— А Грицько… Грицька… менi його жалко… Та вони всi гарнi, а тiльки я не люблю, що через їх та нiколи й поговорити з тобою, мов у жнива!..

— Не з-так то вже й нiколи, — засмiявся Зiнько. — Хоч воно, може, трохи й правда, бо останнiми часами було стiльки клопоту: то з товаришами треба було радитися, то в город їздити, то ще що…

— От бач! От бач!.. А я все сама, як вербиченька в полi.

— Та ти ж iз матiр'ю… I добре ж знаєш, що я не з примхiв те роблю, а задля громадської справи так треба…

— Задля громадської