Читати книгу - "Чаликушу"

друзі тим часом почали сварку, кому першому гойдатися. Довелося руками розділити їх на два ряди.

— Отак і стійте, а я вас по черзі гойдатиму.

Я стала на гойдалку, поставила перед себе якесь маля й почала розгойдуватися.

Та вони не забарилися. Прибігли й стали серед дітей. Мюжгян важко дихала й час від часу хапалася за серце. Либонь, кузен її занадто підганяв.

«Так тобі й треба», — подумала я й стала розгойдуватися ще дужче.

Але діти, що вже стояли на черзі, завередували:

— Годі йому… Тепер нас… Нас уже!..

Та я не зважала, а ще дужче поривалася вгору, туди, де над моєю головою шелестів ряснолист граба.

Це зовсім роздратувало малят. Вони нетерпляче переступали межу, яку я провела по землі, й кидалися до гойдалки, а Мюжгян з кузеном одтягали їх назад — боялися, що я порозбиваю дітям голови.

Але сталося ще гірше — хлоп’я, котре стояло в мене під ногами, так розревлося, що я злякалася, щоб воно не випустило з рук вервечки та не впало, і мимохіть зупинилася. «А якщо ти боїшся, коли швидко гойдають, то чому лізеш на гойдалку. Тоді краще гойдатися дома в колисці з немовлятами разом!» Ці слова я кричала малому, але тільки задля того, щоб Кямран не мав змоги обізватися до мене. Слава богу, діти допомогли мені й своїм галасом, через що сад вже скидався на пекло.

— І мене, Феріде-абла. Мене… мене… мене…

— Ні, не візьму нікого, ви всі боїтеся.

— Не боїмося, Феріде-абла, не боїмося… Не боїмося ж…

В цей час тітка гукнула з вікна:

— Феріде, та погойдай їх усіх, серце!

Я повернулася до вікна й почала довгу промову.

— Тітонько, вам легко казати, а не дай боже, котре впаде та розіб’ється, то кого ж тоді звинуватите…

— То не треба, дочко, так гойдати, щоб падали, — сказала тітка. — Гойдай помаленьку.

— І не кажіть таке, наче ви мене не знаєте. Сорок років вам звісно, яка Чаликушу, Хіба на мене можна покластися? Я починаю помаленьку, а коли розгойдаюся,

то мене ніби нечистий підштовхує: «Ну ж бо, ну ж бо ще… Гайда! Гайда!» Хіба можна, — кажу я йому, — коло мене діти…» А він: «Ще трохи… Ну трохи… Нічого не буде… Гайда! Гайда!» Гілля й листя граба й собі підхоплюють: «Гайда! Гайда, Феріде!» Подумайте, як може стриматися бідна Феріде, коли тут така спокуса!

Та мені враз забракло слів. А я ж відчувала, що за мною вже стоїть кузен, і він почне говорити, тільки-но я вмовкну, у цьому не було сумніву. Що робити? Як утекти, щоб не стати з ним віч-на-віч.

За мій поділ вхопилися чиїсь малі рученята. Це був семирічний карапузик, найменший серед моїх малих гостей. Я підхопила хлоп’я на руки й підкинула вгору:

— Ось так… А гойдатися не будемо, ти вже не гнівайся… Адже так можна розбити до крові оці пухкі щічки.

Хтось стає позаду малого. Це Кямран. Ледве я поставлю хлоп’я на землю, як ми опинимося віч-на-віч, у цьому теж немає сумніву. Порятуватися ніяк. Та втікати я не буду, моя гордість мені над усе. І тому я ставлю малого на землю й дивлюся Кямранові прямо в очі.

— Іди, крихітко, до свого племінника. Кямран-ага-бей ніжний і лагідний, мов дівчина. Він тебе не трястиме, а колихатиме помаленьку, ще й колискової заспіває, мов нянька. Тільки й ти не рухайся, бо ніжнесенькі рученята братуся Кямрана не витримають і ви обоє попадаєте.

Я зухвало й глумливо посміхалася йому в очі — чекала, коли він, не витримавши, схилить голову. Та кузен дивився на мене таким самим поглядом, наче хотів сказати: «Даремно силкуєшся, я все знаю».

І тут я зрозуміла, що програла партію. Схиливши голову, я дістала хусточку й заходилася витирати брудні руки.

— Натішилася, пустунко? — мовив він. — А тепер погойдаймося разом, побачимо…

Він хутко скинув піджак і жбурнув його Мюжгян.

— Благаю тебе, Кямране, — почувся знову тітчин голос, — не заводь з нею дитячих пустощів. То ж нечистий дух, вона тебб покалічить!

Дітлахи відчули, що зараз буде щось веселе, й відступили. Біля гойдалки ми лишилися самі:

— Ну, чого ж ти чекаєш, Феріде, може, боїшся?

— З чого це ти взяв, — відказала я й скочила на гойдалку. Тільки цього разу глянути йому в очі я не наважилася.

Зарипіло мотуззя, гойдалка поволі сколихнулася.

Я вирішила бути передбачливою, бо знала, що змагання буде нелегке. Отож, розгойдуючись, я тільки ледь-ледь підгинала коліна, щоб зберегти силу надалі.

А швидкість все наростала, від чого листя на грабові тремтіло все дужче й дужче.

Ми мовчали, стиснувши зуби, наче вже одне якесь слово могло відняти у нас снагу.

Я помалу почала п’яніти, заверетенилося в голові.

На мить голова Кямрана сховалася в грабовому листі, довгий чуб розсипався по чолу.

— Ви ще не надумали каятися? — запитала я насмішкувато.

— А то ми ще побачимо, хто каятиметься! — відповів кузен.

Його зелені очі поблимували з-під довгого чуба, від чого в мені прокинулася якась дивна ненависть і схильність до деспотичної помсти. Що було сили підштовхнула я гойдалку, це була вже шалена швидкість. Тепер моя коса і його чуб щоразу зникали в листі й дивно перепліталися. Мов крізь сон, почула я тітчин крик: «Годі, годі».

— Годі, Феріде? — підхопив він.

— Це вас треба запитати, — відповіла я.

— Мене, ні! Мюжгян сказала мені таке, що я тепер ніколи не стомлюся.

Мої коліна стали безвольні, і я злякалася, що випущу вервечку з рук.

— Я й не сподівався. Але приїхав сюди тільки ради тебе.

Я вже й не рухалася, але гойдалка літала так само шалено. Я обняла мотуззя й звела руки докупи.

— Злазьмо вже… Я впаду, — благала я.

Але Кямран не вірив, що я можу впасти.

— Ні, Феріде, — сказав він, — або ми разом упадемо й помремо, або я почую з твоїх вуст згоду на заручини.

його губи торкалися моїх кіс, моїх очей. Затремтіли коліна. Я не розводила руки, але вони самі попливли по мотузці донизу.

І я б упала, якби він не підхопив мене, тільки утримати мене було не під силу і йому. Вервечки скрутилися, і ми, утративши рівновагу, — полетіли вниз.

Розплющивши очі, я побачила себе в тітки на руках. Вона прикладала мені до чола мокру хустку й питала:

— Тобі болить, доню?

— Ні…— звела я голову.

— А чому ж ти плачеш?

— Хіба я плачу?

— На очах у тебе сльози.

Я притиснулася до тітчиних грудей і сказала:

— Мабуть, я заплакала ще перед тим,