Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

щоб український пролетаріат було прийнято до міжнародного пролетаріату як повноцінного члена. Своєю чергою, це потребуватиме керування українським комуністичним центром, який виріс би із соціально-економічного та національно-культурного ґрунту України, а таку місію здійснити могли тільки боротьбисти[228].

Ще одним важливим документом, у якому боротьбисти виклали свої позиції, був памфлет «До вирішення національного питання», що містив текст проекту резолюції Шумського до радянського українського уряду з розлогим вступом, де обґрунтовувалася потреба ухвалити цю резолюцію. Памфлет починається зі спроб визначити поняття, за допомогою яких питання національності мало би бути замінено на «питання про підвищення рівня культури в національних формах»[229].

Революціонери повинні перехопити в петлюрівської реакції гасло «культура рідною мовою» та зробити його своїм. В ортодоксальному марксистському ключі цей документ доводить, що в систематичному поневоленні націй, так само як і в нав’язаному ігноруванні бездержавних націй, винен капіталізм. Разом із тим у документі мовиться, що довкола гасла національної незалежності на шкоду справі соціалізму робітничий клас об’єднували буржуазні інтелігенти, куркулі, селяни середнього класу та навіть деякі відсталі представники робітничого класу. Боротьбисти вихваляли більшовиків за їхню відмову надавати націям якісь привілеї, проте вони вважали це лише пасивним способом вирішити проблему. Потрібне було й активне рішення, а для цього слід визнати, що культура, включно з культурою національною, є знаряддям класової боротьби. Якщо цим знаряддям скористатися для боротьби за справу соціалізму, то бездержавні нації мають бачити, як їхній пролетарський авангард підтримує та сприяє розвитку їхніх національних культур[230].

Щодо попередньої політики більшовиків у цьому питанні, то в памфлеті зазначалося, що «на прикладі України ми бачимо, як не треба розрішати „національного питання“». Роки примусової русифікації за часів царизму перетворили міста на центри російської культури, відрізаючи від них довколишні села національною межею, що пролягла між російським містом та українським селом. Коли прийшла революція, її провідники звернули увагу на міста. Кадри до державного апарату набирали переважно з дрібнобуржуазної русифікованої інтелігенції, натомість тих, хто знав мову й культуру села, ігнорували, а їхні ініціативи саботували. Практика зосередження влади в руках представників російського чи русифікованого міського пролетаріату «по факту створює привілейовані умови саме для російських національних форм культури». Попри красиві слова про національну рівність, це призвело до гострого національного антагонізму на селі. Знищення національного гноблення, як вважали боротьбисти, було недостатньо. Культурний рівень менш розвинених національностей потрібно було якнайшвидше підвищувати, щоб вони могли брати участь у соціальному житті на одному рівні з високорозвиненими націями. Це здавалося логічним продовженням гасла РКП про національну рівноправність і диктувалося потребою «вирвати гасло „національного визволення“ з рук реакції і встановленням фактичної рівноправності національних форм культури — розчистити широкий шлях для соціалістичного розвитку мас трудового населення України.». Соціально-економічні умови, які колись спричиняли русифікацію, може, і було знищено, проте страшна спадщина русифікації, вочевидь, нікуди не поділася. І через таку «інерцію життя» українці все ще залишалися відсталими. Радянська влада мусила б зламати цю інерцію, «систематично і планомірно провадити політику, найбільш сприяючу всіма засобами розвитку української пролетарської культури». Комісаріат народної освіти має стати провідником боротьби проти спадщини русифікації та водночас і проти відхилень у бік українського шовінізму. Передовсім він має визнавати, що недостатньо лише формального визнання рівності. Сама держава має взяти на себе плекання культурного розвитку тих національностей, які є жертвами минулого безправ’я, а отже, відстають у культурному сенсі. Способи подолання такої несправедливості було викладено в самому проекті Декрету[231].

Питання, яке боротьбисти порушили ще 60 років тому, дуже складне й досі лишається нерозв’язаним. Якщо недостатньо простої законодавчої рівноправності й групам, пригнобленим у минулому, треба надавати активну допомогу, щоб зробити їх рівноправними, чи не означає це також дискримінацію щодо тих, хто не мав жодного стосунку до поневолення чи гноблення цих груп, але просто належав до тієї самої раси, що й колишні гнобителі? Хіба справедливою є дискримінація тих, хто особисто безневинний? Як ми побачимо далі, після впровадження такої політики в радянській Україні саме ці занепокоєння й висловлювали.

Спроба боротьбистів заручитися довірою Комінтерну успіхом не увінчалася. У кожному разі тепер перед ними постала нагальніша проблема — боротьба проти вторгнення та окупації білих, які прийшли на зміну більшовикам. Денікін не визнавав ані української національності, ані самої України як такої. Українські школи, культурні організації, видавництва та періодичні видання, книгарні — усе було закрито. На позначення регіону перевагу віддавалося терміну Малоросія. Метою Денікіна було відновити дореволюційний стан речей. Навіть землевласники повернулися з вимогою отримати назад свої маєтки та володіння. Денікінський режим не був популярний серед населення, але й однозначно не був тим режимом, із яким легко боротися. Денікінці розстріляли багато кого з найкращих провідників боротьбистів[232].

Боротьбисти були успішними у своїй підпільній діяльності. Михайла Грушевського, колишнього керівника Центральної Ради, а натоді все ще очільника УПСР (центральної течії), аж ніяк не можна запідозрити в особливих симпатіях до боротьбистів, які колись планували змову проти нього, щоб усунути його від керівництва партією. Проте в 1920-му він написав:

Отже, коли під час денікінського наступу в серпні минулого року ліві укр[аїнські] соціялісти-революціонери (так звані «боротьбисти») і ліві незалежні соц[іал]-демократи, об’єднавшись, прийняли назву комуністів і виступили під гаслом незалежної Української Республіки, але радянської, заприязненої з більшовиками і совітською Росією — маси покотили під їх прапор…[233]

Чи справді боротьбисти мали масову підтримку тому, що їхні гасла пропонували вихід зі складної ситуації, як стверджує Грушевський[234], а чи тому, що їхні гасла в принципі були від початку популярні самі собою — це питання лишається дискусійним. Так чи інакше, незаперечним є те, що боротьбистів підтримувало чимало українського селянства. Супроти режиму Денікіна боротьбисти співпрацювали з російськими лівими есерами[235] (відомими в Україні як борбисти) та з більшовиками. Така співпраця давала більшовикам величезну вигоду, бо вони мали й гроші, і зброю, але не мали практично жодних контактів із селом, у якому опір був найефективнішим і в якому в боротьбистів була найбільша підтримка. Боротьбисти витримали перевірку білою окупацією без жоднісінької плями на своїй репутації як таких, хто підтримує ідею радянської влади. В очах більшовиків головним смертним гріхом боротьбистів були їхні невгамовні спроби створити власну українську Червону армію, що могло для більшовиків у майбутньому виключити можливість здобути в Україні монополію на політичну владу[236].

Ставлення Леніна до боротьбистів було неоднозначним. Він визнавав, що ті були корисні для його планів, проте також убачав у них небезпечних суперників,